Читати книгу - "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"

Його губи були солодкі — либонь, від вина. Це було приємне відчуття, яке розслабило її напружене тіло. Вона відпустила край ванни, а голос, що шепотів їй у вухо, щез. Вихлюпувалась вода, та Вірджил не відривався від її губ, його руки обвивали її тіло. Цілуючи їй шию, він опустився нижче, й куснув за сосок, поколюючи шкіру щетиною.

Вона застогнала, закинула голову. То, виявляється, вона здатна рухатися.

Взяла в руки його обличчя, притягнула до себе. Він не порушує її спокою. Він — не ворог. Треба не бити його, не кричати, а пригорнути.

Пробігши їй по животу, його рука зникла під водою і почала пестити її стегна. Вона все ще тремтіла, але вже не від страху, а від бажання. Солодке, тягуче, воно розходилось її кінцівками, забиваючи дух, поки його гарячі пальці продовжували гладити її під водою. Ще один доторк, глибокий видих і….

«Розплющ очі», — прошепотів голос, налякавши її. Ноемі відвернула голову від Вірджила й перевела погляд на стелю, яка потроху розчинялася над її головою.

Побачила яйце, з якого вилазила тонка біла стеблина. Змій. Але ні, вона вже бачила десь цю картину. Кілька годин тому, в кімнаті Френсіса — на стіні серед акварельних малюнків грибів, один із них був підписаний «Велум»[13]. Так, це воно. Змія, що вилуплювалася з яйця, була грибом, що проростає з оболонки в землі. Алебастрова змія, що крутиться, звивається і пожирає власний хвіст.

Потому запала темрява. Світла від лампи не стало. Ноемі була вже не у ванній. Її огортала тканина, що обмежувала рухи, але вона спромоглася роздерти її, і ряднина зісковзнула з її плечей легко, як мембрана, що вона її допіру бачила.

Деревина. Вона відчула запах вогкої землі й деревини. Витягнула руку, але вперлася у тверду шерехату поверхню, що колола пальці.

Труна. Вона у труні, а тканина — це саван.

Але вона не мертва. Відкрила рот, щоб закричати, повідомити, що вона жива, не померла.

Дзижчання, немов від мільйона бджіл. Ноемі затулила вуха руками. По ній проповз тремтливий промінь сліпучого золотого світла — від ніг до грудей і вище, до обличчя, — і став душити.

«Розплющ очі», — прошепотіла Рут, що постала перед нею із закривавленими руками й лицем. Під нігтями — багряні півмісяці. В голові у Ноемі, шалено і нестримно, гули бджоли.

Вона рвучко розклепила очі. З її пальців скрапувала вода, на ній був халат. Не зав’язаний, він ледь прикривав її голе тіло. Вона стояла босоніж серед запнутої в темряву кімнати, та навіть у мороці з розміщення меб­лів було ясно, що це зовсім не її спальня. Світлячком знявся у повітря тьмяний вогник лампи, коли пальці вправно підкрутили коліщатко під нею. Світильник тримав у руці Вірджил Дойл, котрий, сидячи в постелі, дивився на Ноемі.

— Що сталося? — прохрипіла вона, притискаючи руку до грудей.

Хвала Богу, вона може говорити — хай хрипко, хай труситься всім тілом, але вона може говорити.

— Гадаю, ти забрела сюди уві сні.

Вона задихалася, неначе сюди не брела, а бігла. Хтозна, може, так і було. Могло статися що завгодно. Незграбним рухом запнула халат.

Вірджил відгорнув ковдру, накинув халат і підійшов до неї:

— Ти вся мокра.

— Я приймала ванну, — пробурмотіла Ноемі. — А ти що робив?

— Спав, — відказав він, заходячи збоку.

Відчувши, що він хоче торкнутися її, Ноемі відступила, зачепивши розмальовану ширму, біля якої стояла. Вірджил притримав перегородку однією рукою.

— Я принесу рушника. Ти, мабуть, змерзла.

— Не дуже.

— Не обманюй, — кинув він, прямуючи до шафи.

Ноемі не збиралася чекати, доки він знайде рушника. Вона хотіла негайно піти до себе, якщо доведеться — то й у суцільній темряві. Однак ніч тлумила її чуття, тривожила, позбавляючи руху. Вона знову заклякла, зовсім як уві сні.

— Ось, візьми, — простягнув Вірджил їй рушника, з яким вона простояла з хвилину, перш ніж наважилася витерти обличчя і волосся. Скільки вона пролежала у ванній, як давно блукала коридорами?

Вірджил зник у тіні. Дзеленькнуло скло, і він повернувся з двома келихами в руках.

— Сядь і випий вина. Одного ковтка вистачить, щоб зігрітися.

— Краще дай мені лампу, і я піду до себе.

— Випий вина, Ноемі, — наполіг він.

Він сів у те саме крісло, що й попереднього разу, поставив на стіл лампу і її келих, свій залишивши у руці. Покинувши зіжмаканий рушник на підлогу, Ноемі сіла, узяла вино, похапцем ковтнула — один ковток, як і казав Вірджил — і поставила назад.

Хоч і прокинулася, досі почувалася як уві сні. В голові стояла пелена туману, а єдиним чітким об’єктом у кімнаті був Вірджил, що сидів із розкуйовдженим волоссям, пильно розглядаючи її своїми прекрасними очима. Він явно чекав, коли вона заговорить, тому Ноемі стала підшукувати правильні слова:

— Я бачила тебе уві сні.

Вона сказала це скоріш для себе, ніж для нього — хотілося розібратися, що то було.

— Надіюся, сон був не поганий, — відповів він і посміхнувся, лукаво — зовсім як у тому сні.

Це виглядало дещо загрозливо. Від жаги, що розпікала її, лишився лиш притлумлений біль у животі, одначе посмішка, ніби іскра, знов розпалила в ній спогад про її запал і його дотик.

— Ти був у мене в кімнаті?

— Ти сказала, що це був сон.

— Це не було схоже на сон.

— А на що це було схоже?

— На вторгнення, — сказала вона.

— Я спав, ти мене розбудила. Отже, це ти вторглася до мене.

Хоч сама бачила, як Вірджил встає з ліжка і одягає халат, Ноемі досі не була впевнена, що він не причетний до того, що сталося. Однак не міг же він прослизнути в її ванну, ніби той середньовічний інкуб з картини Фюзелі, щоб оволодіти нею.

Потягнулася до зап’ястка — до синьо-білих намистин, але оберега від лихого ока на ньому не було. Зап’ясток був голий. Як і все її загорнуте в халат тіло, на якому блищали крапельки води.

Підвелася.

— Я піду до себе.

— Хіба ти не знаєш, що, прокинувшись після ходіння уві сні, не можна одразу повертатись до ліжка? — спитав він. — Раджу тобі випити ще трохи вина.

— Ні. Мені випала жахлива ніч, і я не хочу її продовжувати.

— М-м-м. А якби я відмовився позичити тобі лампу, ти були б змушена затриматись тут ще на трохи. Звісно, якби не хотіла добиратися до себе навпомацки. У домі темно.