Читати книгу - "Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті"

— Ох!

Кеї впізнала її. Чи, принаймні, вона видавалася їй знайомою. Спостерігаючи за жінкою, яка відсапувалася, Кеї направду відчула, що минуло п’ятнадцять років. Перед нею була Фуміко Кійокава, жінка, яка зовсім нещодавно, у теперішньому, питала Кеї, чи з нею все гаразд. Тоді Фуміко була стрункою, а тепер стала круглою й повновидою.

Фуміко помітила, що Мікі немає в кафе.

— Де Мікі? — допитувалася вона в чоловіка.

Схоже, Фуміко знала, що о цій годині Кеї мала прибути з минулого, тому й була така нетерпляча. Чоловіка її поведінка не на жарт збентежила.

— У затильній… — відказав він, вочевидь, досі не розуміючи, що тут відбувається.

— Чому? — Фуміко ляснула рукою по барній стійці.

— Ем-м… Що? — запитав він роздратовано й узявся розтирати шрам над правою бровою, геть спантеличений звинуваченнями Фуміко.

— Не можу в це повірити… — Фуміко зітхнула, не відриваючи очей від чоловіка. Але вона не збиралася його звинувачувати — сама була винна, що спізнилася на таку важливу зустріч.

— То ви тепер дбаєте про кафе?.. — слабким голосом запитала Кеї.

— Гм, так… — Фуміко перевела погляд на неї. — Ви говорили з Мікі?

Це було дуже прямолінійно, і Кеї найменше хотілося відповідати на це запитання.

Вона лише опустила голову. Не могла спромогтися на слово.

— Ви поговорили з нею? — не вгавала Фуміко.

— Ох, не знаю… — невпевнено почала Кеї.

— Я покличу її.

— Ні, усе гаразд! — уже чіткіше вигукнула Кеї, аби спинити Фуміко, яка вже рушила до затильної кімнати.

— Що це ви таке кажете?

— Мені достатньо… — Кеї видушувала із себе слова.

— …

— Ми бачили одна одну.

— Ох, та годі вам…

— Схоже, вона не хотіла зі мною бачитися…

— Ой, та не може цього бути! — рішуче заперечила Фуміко. — Мікі дуже хотіла зустрітися з вами. Вона так довго чекала цього дня…

— Просто мені здається, що я завдала їй стільки болю й смутку…

— Ну звісно ж, вона часом сумує. — Схоже, Фуміко казала правду. Мікі чекала цього дня, хоча іноді й сумувала через те, що мами не було поряд.

— Так я й думала…

Кеї потягнулася до своєї кави. Фуміко це побачила.

— То ви хочете піти, залишивши все як є? — запитала вона, розуміючи, що їй не вдається переконати Кеї залишитися.

— Можете передати їй, що мені дуже шкода…

Ураз Фуміко насупилася.

— Але ж… — Вона підійшла до Кеї. — Гадаю, ви помиляєтеся. Невже ви шкодуєте, що народили Мікі? Невже не розумієте, що, говорячи так, називаєте її народження помилкою?

«Я ще не народила її. Ще не народила. Але я не зміню свого рішення й народжу її». Замість відповіді Кеї рішуче похитала головою.

— Дозвольте покликати її, — сказала Фуміко.

Кеї не змогла заперечити.

— Я покличу її.

Фуміко не чекала її відповіді. Вона кинулася до затильної кімнати, адже добре знала, що часу залишалося обмаль.

— Агов, Фуміко… — Чоловік пішов по неї до затильної кімнати.

«Ох, що ж мені робити?»

Залишившись на самоті, Кеї дивилася на чашку з кавою.

«Фуміко має рацію. Але від цього мені ще складніше знайти слова…»

Невдовзі із затильної кімнати вийшла Мікі. Фуміко обіймала її за плечі.

Мікі не дивилася на Кеї, вона опустила очі додолу.

— Ну ж бо, люба, не марнуй часу… — сказала Фуміко.

«Мікі…»

Кеї хотіла назвати її ім’я, але голос кудись щез.

— Гаразд… — Фуміко забрала руки з плечей Мікі, зиркнула на Кеї й пішла до затильної кімнати.

Та навіть залишившись віч-на-віч з матір’ю, Мікі мовчки дивилася собі під ноги.

«Я мушу щось сказати…»

Кеї відсмикнула руку від чашки й глибоко вдихнула.

— То… з тобою все добре? — запитала вона.

Мікі підняла очі й подивилася на Кеї.

— Так, — відповіла вона тихо й боязко.

— Ти допомагаєш у кафе?

— Так.

Відповіді Мікі були короткі, однослівні. Кеї не знала, як продовжити їхню розмову.

— Негаре й Казу на Хоккайдо?

— Так.

Мікі знову відвела погляд. З кожною відповіддю вона говорила все тихіше. Здавалося, що вона не дуже й хотіла підтримувати цю розмову. Раптом Кеї запитала:

— А ти чому залишилася тут?

«Ой-ой…»

Кеї пожалкувала про свої слова, щойно вони злетіли з її вуст. Вона хотіла почути, що Мікі залишилася, аби зустрітися з нею, і лише зараз уторопала, яким недоречним було таке пряме запитання. Присоромлено опустила голову. Та цього разу Мікі не мовчала.

— Ну, річ у тім… — почала вона ледь чутно, ніби давно хотіла це сказати. — Я заварюю каву для людей на цьому стільці…

— Заварюєш каву?

— Так, як це раніше робила Казу.

— Он як.

— Тепер це моя робота…

— Справді?

— Так.

На цьому їхня розмова перервалася. Схоже, Мікі більше не знала, що сказати, і знову опустила очі додолу. Кеї теж не могла дібрати слів, але було дещо, про що вона хотіла запитати.

«Усе, що я змогла зробити для тебе — привести тебе в цей світ. Чи можеш ти пробачити мені за це?»

Та як вона могла сподіватися на прощення? Адже була причиною доньчиного смутку. Відповідь Мікі видавалася цілковитою незгодою з її егоїстичним приводом для мандрівки в майбутнє.

«Краще б я ніколи не приходила…»

Їй було страх як важко підняти очі на Мікі, тому вона прикипіла поглядом до чашки з кавою.

Темна поверхня кави легенько тремтіла. З чашки більше не здіймалися вихори пари. Судячи з її температури, зовсім скоро Кеї доведеться повернутися в теперішнє.

«Навіщо ж я сюди приходила? У чому був сенс моєї мандрівки в майбутнє? Тепер усе це здається таким безглуздим. Хіба завдала своїм приходом ще більшого болю Мікі. Що б я не робила, коли повернуся назад, це не зарадить її смутку. Цього мені не змінити. Адже Когтаке повернулася в минуле, однак стан Фусагі анітрохи не поліпшився. І Гіраї теж не змогла завадити смерті своєї сестри».

У чоловіка Когтаке, Фусагі, рано з’явилися симптоми хвороби Альцгеймера. Він поступово втрачав пам’ять та останні кілька років називав дружину на дівоче прізвище. Але минулого місяця всі спогади про Когтаке, здавалося, стерлися з його пам’яті. Тому жінка вирішила, що доглядатиме його як медсестра. Проте коли довідалася про листа, якого Фусагі так і не зміг їй віддати, повернулася в минуле, щоб його отримати.

Гіраї повернулася в минуле побачитися зі своєю сестрою Кумі, яка загинула в автокатастрофі. Кумі не раз приїздила до Токіо зустрітися з Гіраї, від якої відреклися батьки, аби переконати сестру повернутися додому. Але сталося так, що вона залишила цей світ, так і не дочекавшись повернення Гіраї додому. Навіть того дня, коли Кумі загинула, Гіраї навмисне сховалася від неї, щоб уникнути зустрічі. Когтаке й Гіраї побували в минулому, але теперішнє не змінилося. Просто Когтаке отримала