Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

Апостол кивав.

- А от щодо Генерального підскарбія, я би радив вам, пане гетьмане, самому зайнятися.

Данило звузив очі.

- Там щось не так?, - Запитав розчаровано.

- Нажаль.

***

- Дев’яносто срібників перерахувати Панасюку!, - Чоловік у вільній білій сорочці з плямами від чорнил зайшов у кімнату секретаря.

- А йому на що?, - Запитав молодий хлопець в окулярах.

Чоловік, що зайшов намагався зрозуміти звідки й де говорять, врешті помітив хлопця за горами паперів на столі.

- Господи! Ти що, - Підходячи до хлопця, - Новенький?

Юнак не знав, що відповісти, хоча й справді почав працювати в канцелярії підскарбії зовсім недавно.

- Понятно, - Сказав врешті чоловік, - Короче, ти не думай, підписуй, 90 срібників, Орест Панасюк, - Пхаючи слова.

Хлопець вагаючись макнув кінчик пера в каламар, написав ім’я, суму і поставив підпис. Чоловік швидко вихопив папір з його рук й попрямував до своєї кімнати, адже підпис потрібен був і його.

Виймаючи наступний аркуш, в тиші, знову макнув перо й повільно почав заповняти бланк на ім’я Івана Строгого, з випискою: «На дорогу», та перевіряючи написане, тихо вилаявся: «Сука», адже замість вказаних двадцяти монет, написав п’ятнадцять.

***

Данило Апостол сидів однією рукою підпираючи голову.

- Добре, - Вимовив, - Цим я справді займуся сам, - Став з крісла, - Тепер друга річ за якою ти тут.

Іван трохи напружився.

- Поїдеш зі своєю ватагою до Петербургу, - Відходячи від столу, - В якості супроводу.

- Скількох послів ви плануєте відправляти?, - Запитав Строгий.

- Три толкових і один, щоб писав.

Строгий кивнув.

- В такому випадку повідомлю своїх і зберемо…

- За це не хвилюйся, - Перебив гетьман, - З підскарбія брати не доведеться, я дам вам зі своєї кишені.

По завершенню роботи з аналізом та переписуванням десятків паперів, Апостол поставив підборіддя на сплетені разом долоні, понуро й загадково дивився вниз. Повільно взяв новий аркуш, макнув перо в чорнильницю й почав писати новий лист, рука терпла від невпинної писанини, але потік думок, що виміряними рухами виливались новими й новими рядками, приглушували настирливе бажання зупинитись.

Поставивши крапку й перечитавши текст, скрутив пергамент і направився до виходу. Пройшов кілька адміністративних будівель, відчинив двері канцелярії та передав листок Михайлу Турковському, який якраз поставив на стіл кілька книг і зовсім не очікував отримати завдання від гетьмана.

- Знайди доброго посланця, який не побоїться їхати до запорожців, передати Гордієнку і вернутися назад, - Повільно говорив Данило Апостол.

- Маю таку людино, - Кивком ствердив Михайло, - Чи потрібне словесне послання?

Апостол дивився.

- Ні. Просто нехай передасть, кошовий все зрозуміє.

Турковський кивнув і направився до свого кабінету. Гетьман мить стояв біля дверей, роздивлявся й повернувся назад, згадуючи написане ним прохання.

Звертаюся до вас, кошовий отамане з проханням, що може перечити праву й бажанням чинити власну волю на контрольованій вами землі. Найближчим місяцем в дорогу відправиться делегація з чотирьох, а то й більше чоловік в супроводі довірених та мужніх підданців, в бік Петербурга. Прошу вас не затримувати їх, зрозумівши необхідність та важливість дипломатичної місії.

Гетьман Війська Запорозького

Данило Апостол

***

- Ну давай, діду, - Чоловік з неохайною густою бородою на прізвисько Шпика, наляв до кухля чогось схожого на пиво й поставив біля дідуся, - Розказуй, що то таке було в тім задуп’ї.

Трохи молодший віком чоловік, що сидів на кроки два позаду пирхнув й почисав голову. Схожу реакцію хотіли видати й інші слухачі, як наприклад шинкар, чиї клієнти сьогодні були дуже спокійними, або поранений в голову солдат, русин, якого завербували в московську армію і як наслідок чи то рекрутингу, чи то свинцевої кулі, сидів з перев’язаним тім’ям.

- Ну, - Дідусь надпив з кухля, - Що було… Було дійство!, - Гучно й прицмокуючи губами говорив дідусь, - Люду повно, войско, ото ті, старшина ходила як на бальовиску, - Дідусь кволо жестикулював, - З гармат стріляли, з рушниць, - Повільно перераховував коперсаючись в пам’яті.

- Та то понятно, - Підірвався Шпика, - Ти нам скажи кого взяли, хто гетьман?

Той, що молодший позаду, знову прирхнув й видав.

- Ти не чув, Захаре?! Апостола вибрали! То скільки треба в шинку сидіти, - Насмішкувато подивився на шинкаря, - Шоб не знати, шо навколо стається.

- Закрий пащеку, Гордію!, - Вибухнув Шпика, - Дай дослухати.

Доволі гордий, але ніхто про те не зізнавався, чоловік і справді носив ім’я Гордій, чи то в наслідок характеру, чи то за місяцем народження й рішення батьків.

- Та якби ж то вибрали, - Раптом витиснув російський солдат, перебиваючи дідуся, який тільки хотів продовжити - Поставили кого треба було. І хто вигідніший.

Погляд Захара опустив донизу погляд рекрута, після чого, дідусь нарешті говорив.

- Вибрали Апостола, - Повільно киваючи головою пояснював дідусь, - Була процесія, була рада, обирали, - Знову ствердив, - То ж є тії приїхали, шо на раді виголошували, тії з Московщини. Апостола на кареті привезли, запряжену в шість коней, - Зупинився, - Біла вся, аж блистало, а сонце добре так пекло, то давно в місяць осінь не було так тепло.

Шинкар під час нової паузи повернувся й пішов в бік прилавку, цього ніхто не помітив окрім дідуся, який сподівався, що принесуть чогось поїсти.

- Люду було, - Продовжив повільно згадувати, - Всьо як на празник, дороги забиті. Но тільки під кінец то їздили солдати, бо мала процесія обходити.