Читати книгу - "Довга дорога до тебе (ч.3), Хелена Власенко"

 Дана зателефонувала виховательці, щоб дізнатися в якому та кабінеті разом з Даринкою. Вона дещо розгублено, через хвилювання, роздивлялась довкола в пошуку потрібних дверей, але, на щастя, Янові холоднокровності було не займати, тому він впевнено привів її в потрібне місце. Перед входом вона ще раз спробувала відіслати його геть, але він чогось вперто не збирався слухатись. Мабуть, подобається йому бачити її переживання. Довго сперечатися з ним вона собі дозволити не могла і знов здалася. Вони зайшли до кабінету.

 Дана одразу побачила на кушетці своє дівчатко, біля якої сиділа вихователька і про щось з нею спокійно розмовляла. Лікаря ще не було, тільки медсестра сиділа за столом і заповняла якісь свої документи. На очі трапилася маленька, сильно розпухла і в синцях ніжка і серце мами болісно стислося. Вона побіжно привіталась і кинулася до доньки, яка просіяла поглядом, помітивши Дану. Мама стисла в обіймах своє дівчатко і взялася розпитувати чи не болить її сильно, на що дівчинка негативно захитала головою.

 - Ми дали їй обезболююче, - втрутилась медсестра. - Зараз прийде лікар, подивиться знімок і скаже що робити далі.

 Дана розгублено глянула на помальовану в блонд статну жінку років п'ятдесяти з гарним нюдовим манікюром, але трохи заяскравим макіяжем і кивнула в знак згоди.

 - Богдана Миколаївна, можна вас на кілька хвилин в коридор? - тихо попросила вихователька. - Тут мої послуги більше непотрібні, але маю до вас невеличку розмову.

 Дана спантеличено подивилась на неї, не розуміючи, про що та саме зараз хоче поговорити і дивуючись, адже вихователька повинна б розуміти, що не можна залишати тут дитину саму. Дана не мала можливості навіть на трошки відлучитися, не зважаючи на те, що в кабінеті залишалась медсестра, до слова, зовсім незнайома людина. Вона поспішно і м'яко натякнула на це, але здивована відповідь виховательки кинула її в холодний піт.

 - Даринка хай залишиться з батьком.

 Дана зовсім і забула за своїми переживаннями, що в кабінеті Ян. Вона сиділа спиною до нього, а він просто мовчки спостерігав за тим, що відбувалося. Вона різко випрямилась і перелякано подивилась на нього, на його реакцію. Дана не могла витиснути з себе брехливих слів "Це не її батько". Потрібно було, але настільки нагла, безсовісна брехня відмовлялася вилітати з уст. На щастя сам Ян не забарився з наведенням справедливості, невдоволено поправивши помилку виховательки:

 - Я не її батько.

 Жінка щиро-здивовано подивилась на нього, але завбачливо промовчала, а от не настільки тактовна медсестра не змогла втримати подиву та висловила свої думки вголос:

 - Ніколи не бачила, щоб дитина була настільки схожа на чужого чоловіка, - хмикнула, підтискаючи нафарбовані губи так, ніби за свої немалі роки її ще змогло щось здивувати, і вернулася до своєї роботи.

 Дані не вдавалося відірвати від Яна свого сповненого жаху і очікування погляду. Вона бачила, що ця вся ситуація йому не подобається і він явно не в захваті. Чоловік роздратовано спохмурнів.

 - Можеш іти, - сказав їй. - Я побуду з дитиною.

 - Я не затримаю вас надовго, - знову попросилась вихователька, вертаючи до себе увагу.

 Ситуація скидалась на якийсь сюрреалізм, але Дана все ж кивнула згодою на прохання жінки. Вони, не гаючи часу, вийшли в коридор. Як Дана і підозрювала, вихователька почала слізно вибачатися, що не догледіла дитини, але ж їх в неї багато і за всіма не вслідкуєш. До всього, тут важко було передбачити таку ситуацію. Діти гралися, як звичайно, а Даринка просто необережно підіпхнула ніжку. Дана взялася заспокоювати стурбовану жінку, запевняючи, що все розуміє і нікого не звинувачує. Таке могло з кожним трапитись. В цей момент з кабінету вийшла медсестра в своїх справах і, очевидно, ненадовго, бо дверей за собою не зачинила, залишаючи привідкритими.

 Вихователька ще, щоб впевнитися, попитала чи не збирається Дана подавати скарг чи позовів на садок, або і на неї саму за недогляд. Проте, це було останнє, чого Дані зараз хотілося. Вона ще раз запевнила бідолашну, знервовану жінку, що проблеми не роздуватиме, бо це зайве і та, врешті, заспокоїлась, розкланялась у вдячності і пішла.

 Дана розвернулась в сторону кабінету і потяглась до дверної ручки, але мимоволі застигла.

 - І ти зовсім не плакала? - давно забутий лагідний, глибокий, чуть хриплуватий голос Яна стис горло, не пропускаючи повітря до легень.

 - Нєа... Ну хіба тлошки, - серйозно відповідав щебетливий дитячий голосочок, що ще не навчився вимовляти букву "р".

 - Ніколи не бачив таких сміливих дівчаток. Я б на твоєму місці кричав і плакав на всю лікарню, що налякав би тут всіх.

 Почувся заливистий дитячий сміх, що просто рвав серце. Дана не могла ступити кроку. Те, що вона зараз чула - було найкраще, з того, що коли-небудь доводилось чути. 

 - В садочку Максим завжди плаче. Не слухається виховательку і хоче до мами, - щось своє розповідала Даринка, яка (Дана так думала) неособливо йде на контакт з дорослими незнайомцями.

 Але ж Ян не незнайомий...

 - Хлопчики такі неслухняні, а ти мамина смілива принцеса, так?

 - Угу... У тебе таке твелде волосся.

 Спини Дани раптом хтось обережно торкнувся долонею.

 - Проходьте до кабінету, - почула поряд голос медсестри. - Лікар вже іде.

 Дана спам'яталася та похапцем схопилася за ручку і відчинила двері. Варто було ступити всередину, як щемливий біль вкотре стис серце і вона мимоволі болісно заплющила очі. 

 Картина, що відкрилась перед нею не давала вдихнути. Даринка сиділа на кушетці, безтурботно перебираючи ніжками з обережністю на вдарену, і куйовдила рученятами Янові волосся. Він сидів напроти навпочіпки, поклавши руки по обидва боки від неї та дивився на свою донечку поглядом похмурої зачарованості.

 Ян, помітивши, що до кабінету зайшла Дана з медсестрою, неспішно підвівся, але від неї не сховалось його грайливе підморгування до Даринки. Дівчинка просіяла на це і зразу за тим розчаровано провела тата поглядом, але, як завжди, промовчала.