Читати книгу - "Відродження-3, Кулик Степан"

Зблизька пляж виявився значно більшим, ніж здавався здалеку. І вантажівку вдалося нормально припаркувати, і для прийняття сонячних ванн місця виявилося цілком достатньо. Висунувши носики за межі салону з кондиціонованим повітрям, дівчата радісно загомоніли і весь зайвий, на їхню думку, одяг стали скидати навіть ще не вийшовши назовні. Тож на дрібний, білий пісок ступали вже босі ступні.

Погода, слід зазначити, стояла чудова. Оскільки було далеко за полудень, то сонце вже не так сильно припікало, натомість нагрітий за день пляж огортав тіло приємним, м'яким теплом. Вода, до речі, теж здивувала. Міським мешканцям, які звикли ставитися до будь-яких водойм, як до частини каналізаційних споруд, було незвично дивитись на блакитні, прозорі хвилі, що з тихим шелестом набігали на берег.

— Зроби аналіз води та повітря на наявність токсинів та інших шкідливих домішок, — наказав я Пілотові, ледве встигнувши вхопити за якусь тасьму Сашку, що відважно кинулася до води. — Стій! Дурепо!

— Сам дурень, — показала язика дівчина, машинально прикриваючи долонями оголені груди. Тасьма виявилася зав'язкою ліфчика і не витримала такого безцеремонного ставлення.

— О! Оргія, схоже, таки буде? — Оцінила ситуацію Оленка, а потім, на знак солідарності з подругою, теж скинула верхню частину білизни.

— Кому що, а курці просо… — пробурчала та. Але подумавши, руки опустила.

«Чистота повітря за шкалою Айзенштайна — 87%. Чистота води — 62%»

— І що це значить?

«Дихати можна без обмежень. Купатися без захисного костюма — не довше  півгодини. Можливі алергічні реакції».

— Прийнято… Отже, дівчата, прошу уваги. Я на якийсь час вас покину. Засмагати та приймати повітряні ванни можете без обмежень. У воді раджу довго не хлюпатися. Зайшли, намочилися і назад. До того ж, ми гадки не маємо, що може мешкати в глибинах моря і чим воно харчується. Може, юні панночки, їх улюблений десерт... — зобразив усмішку.

— Ти хочеш нас тут одних залишити? — стривожилась Сашка.

— Звичайно ж ні. По-перше, — тут залишиться флаєр. Якщо трапиться щось непередбачене — сховаєтесь усередині. По-друге, — з вами буде Пілот... Ні, поганий позивний. Треба перейменувати... О, будеш «Мауглі».

«Зміна прийнята»

— А хто це? — Здивувалася Сашка.

— Був такий хлопчик, який виріс і мешкав серед вовків.

— Так? І хто з нас вовки?

— Не в цьому справа. Просто він теж чужий. Один серед людей. У єдиному екземплярі…

— А-а, ну гаразд… Мауглі, то й Мауглі. Запам'ятовується.

— Не збивай… Про що я казав?

— Про те, що андроїд теж залишається.

— Ну, так… У нього прерогатива: захист флаєра та людей, які перебувають у ньому чи поряд. Отже, якщо ніякий кракозябр не схопить вас нишком у воді, а поженеться на берег — «Мауглі» з ним розбереться.

— Зрозуміло… — невдоволено скривилася Сашка. — А ти куди? Надовго?

— Скучити не встигнете. Он на ту гірку махну. Треба до неї уважніше придивитися.

— Тільки не ризикуй даремно.

— Обіцяю…

Я заплющив очі, згадав місце, де хотів опинитись, і активував «Стрибок».

Добре вийшло. Я стояв на тому самому майданчику, просто перед входом у печеру, зверху прикритим великою, розложистою сосною.

На перший погляд, вхід був абсолютно вільний. Темний отвір грота проглядався кроків на десять, а далі, замість того, щоб потьмяніти, був ніби підсвічений зсередини. Не яскраво, але досить помітно.

Я обережно зробив крок, другий, третій… А, ні… Нічого подібного. На черговому кроці нога вперлася в прозору, але пружну субстанцію і, незважаючи на докладені зусилля, не дала закінчити рух. Довелося відступити.

Простягнув руку і на рівні грудей намацав ту саму, непроникну, гнучку перешкоду. Точнісінько, як на тому полігоні, де мене випробовували на право побачити представника раси Спостерігачів. Силове поле. Значить, доки не буде відключений генератор, усередину не потрапити.

І де він?

Я відступив максимально далеко, наскільки дозволяла ширина майданчика, і почав оглядати найближчу територію.

Логічно міркуючи, будь-яке поле намагатиметься сформувати кулю. Отже, джерело слід шукати десь поряд. Причому через особливості рельєфу у вільному доступі є тільки те, що зверху печери. Можливий, звичайно, варіант, що генератор усередині і відключається дистанційно. Але, в такому разі, Хантери навряд чи забули б мене про це попередити, видаючи коди дезактивації. Потрібно подивитися вгорі. А для початку туди залізти.

Метрів за десять над входом у печеру виднівся невеликий дашок тераси. Під таким кутом не зрозуміти, наскільки широкий. Але, для встановлення «червоної скриньки», якщо вона не набагато більша за те, що я вже бачив — цілком годиться.

Південні гори, хоч і здаються суворими і неприступними через безліч обривів і стрімких стін, насправді досить старі й обвітрені. Що означає: поцятковані безліччю тріщин і виїмок, за які зручно триматися руками і знаходити спір для ніг. Плюс пагони дикого хмелю та інших ліаноподібних рослин, завтовшки з канат, ще більше спрощують підйом. Головне, вниз не дивитись…