Читати книгу - "Смертниці"

Задзижчав інтерком.

— Докторко Айлс? — Знову Луїз. — Вам телефонують.

— Можете прийняти повідомлення?

— Гадаю, тут краще відповісти. Це Джоан Енстед з офісу губернатора.

Мора різко підняла голову, подивилася на Гебріела, і вперше він побачив в її очах вогник тривоги. Вона поклала скальпель, зняла рукавички й рушила до телефона.

— Докторка Айлс, — сказала в слухавку.

Хоча Гебріел не чув іншої половини розмови, з самої мови тіла Мори було зрозуміло, що вона не рада цьому дзвінку.

— Так, я уже почала. Це наша юрисдикція. Чому ФБР вважає, що може… — Тривала пауза. Мора відвернулася до стіни, її спина заклякла. — Але я не завершила аутопсію. Саме збираюся розкрити череп. Якщо дасте ще пів години… — Знову пауза. Тоді холодний голос: — Розумію. Тіло буде готове до перевезення за пів години.

Вона повісила слухавку. Глибоко вдихнула й розвернулася до Йошими.

— Зберіть її. Тіло Джозефа Роука їм теж потрібне.

— Що відбувається? — запитав її асистент.

— Їх повезуть до лабораторії ФБР. Хочуть усе — усі органи, зразки тканин. Головування перебирає агент Барсанті.

— Такого ще не було, — сказав Йошима.

Вона різко зняла маску, завела руки за спину, розв’язала халат. Зірвавши його, жбурнула в кошик для брудного одягу.

— Наказ від самого губернатора.

23

Джейн прокинулася різко, напруживши всі м’язи. Побачила темряву, почула приглушене ревіння автомобіля на вулиці внизу й рівний ритм дихання Гебріела, який міцно спав біля неї. «Я вдома, — подумала вона. — Лежу у власному ліжку, у власній квартирі, і ми всі в безпеці. Усі троє». Вона глибоко вдихнула й зачекала, поки серце перестане калатати. Просочена потом нічна сорочка поволі холола на шкірі. «Зрештою кошмари припиняться, — подумала вона. — Це лише відлуння крику».

Вона розвернулася до чоловіка, шукаючи тепла його тіла, знайомої втіхи його запаху. Але коли її рука вже майже огорнула його талію, вона почула з сусідньої кімнати дитячий крик. «Будь ласка, ні, ще ні, — подумала Джейн. — Я годувала тебе лише три години тому. Дай мені ще двадцять хвилин. Ще десять. Дозволь ще трохи полежати в ліжку, позбутися поганих снів».

Але плач тривав, ставав голоснішим, наполегливішим із кожним набором повітря.

Джейн підвелася, почовгала геть із темної спальні, зачинивши за собою двері, щоб не розбудити Гебріела. Увімкнула світло в дитячій, подивилася на червоне обличчя заплаканої дочки. «Тобі лише три дні, а ти мене вже виснажила», — подумала вона. Дістаючи немовля з колиски, відчула, як жадібний ротик шукає груди. Джейн усілась у кріслі-гойдалці, і рожеві ясна лещатами стиснули її сосок. Та запропоновані груди принесли немовляті лише тимчасову втіху, воно скоро знову заметушилося, і хоч би як мати колихала дочку, притискала до себе, вона не припиняла крутитися. «Що я роблю не так? — питала вона себе, дивлячись на спантеличене дитя. — Чому я така незграбна?» Джейн рідко почувалася нездарою, однак триденне дитя робило її такою безпорадною, що тепер, о четвертій ранку, вона відчула раптове й нестримне бажання зателефонувати матері й попросити в неї мудрої поради. Така мудрість мала прийти інстинктивно, але Джейн якимось чином її проминула. «Не плач, маленька, будь ласка, не плач, — подумала вона. — Я так утомилася. Мені хочеться тільки знову лягти спати, але ж ти не даєш. І я не знаю, як тебе приспати».

Вона підвелася й почала ходити кімнатою, колихаючи дитину. Чого мала хоче? Чому досі плаче? Джейн пішла з нею на кухню, стала, потрушуючи немовля й виснажено дивлячись на захаращений стіл. Подумала про своє життя до материнства, до Гебріела, коли поверталася додому з роботи, відкорковувала пляшку пива і всідалася з ногами на диван. Вона любила дочку й чоловіка, але була страшенно втомлена й не знала, коли знову зможе лягти. Ніч простиралася перед нею, мов безкінечні тортури.

«Я не можу. Мені потрібна допомога».

Вона відчинила шафку й подивилася на бляшанки з дитячим харчуванням — безкоштовні зразки від лікарні. Дитина заверещала голосніше. Джейн не знала, що ще можна зробити. Деморалізовано потяглася до бляшанки. Перелила суміш у пляшечку, поклала в каструльку, набрала гарячої води з-під крану — ось пам’ятник її поразки. Символ того, що як мати вона — невдаха.

Щойно вона простягнула дочці пляшечку, рожеві губки стиснулися на гумці й маля почало задоволено й втішено плямкати. Ані скімлення, ані вовтузіння — звуки щасливої дитини.

Ого. Чиста магія в бляшанці.

Джейн виснажено опустилась у крісло. «Здаюся, — подумала вона, дивлячись, як швидко меншає суміші в пляшці. — Суміш перемогла». Жінка перевела погляд на книжку «Обери ім’я дитині», що лежала на столі. Вона була розгорнута на літері Л, до якої Джейн дійшла, вивчаючи імена для дівчат. Дочка приїхала з лікарні досі безіменною, і мати у відчаї потяглася до книжки.

«Хто ти, маленька? Скажи, як тебе звати».

Та дівчинка не збиралася видавати свої таємниці; надто зайнята була смоктанням суміші.

«Лора? Лорел? Лорелія?» Надто ніжно, надто м’яко. Ця дитина не з таких. Бешкетниця буде.

Пляшечка була вже наполовину порожня.

«Порося. От яке ім’я тобі пасує».

Джейн перегорнула до М. Затьмареними очима оглянула список, зважуючи кожен варіант і раз по раз переводячи погляд на своє люте немовля.

«Мерсі? Мередіт? Меріл?» Точно ні. Перегорнула сторінку, очі були такі втомлені, що заледве фокусувалися. «Чому це так важко? Дівчинці потрібне ім’я, то обери якесь!» Погляд ковзнув униз сторінки й зупинився.

«Міла».

Джейн завмерла, витріщившись на ім’я. Спиною пробіг холодок. Вона збагнула, що вимовила його вголос.

«Міла».

У кімнаті раптом стало холодно, мов через поріг ступив привид і тепер кружляв над нею. Вона не стрималася, озирнулася через плече. Тремтячи, підвелася й вклала дочку, яка вже заснула, назад у ліжечко. Та крижаний страх не полишив її, і вона затрималася в дитячій, погойдуючись у кріслі, охопивши себе руками й намагаючись зрозуміти, чому тремтить. Чому так стривожилася від самого вигляду імені Міла. Дитина спала, спливали хвилини до світанку, а вона гойдалася й гойдалася.

— Джейн?

Вона налякано підняла голову й побачила у дверях Гебріела.

— Чому не лягаєш? — спитав він.

— Не спиться. — Вона похитала головою. — Не знаю, що зі мною не так.

— Гадаю, ти просто втомилася. — Чоловік увійшов до кімнати, поцілував її в чоло. — Повертайся до ліжка.

— Боже, у мене так погано виходить.

— Про що це ти?

— Ніхто не говорив, що буде так важко з усіма цими мамськими штуками. Я й грудьми годувати не можу. Навіть дурна кицька вміє вигодувати кошенят, а я — безнадійна. Вона тільки крутиться й крутиться.

— Схоже, зараз добре спить.

— Бо я дала їй суміш. Із пляшечки. — Джейн пирхнула. — Просто не можу більше боротися. Вона була голодна, кричала, а бляшанка стояла так близько. Дідько, кому потрібна мама, якщо є «Сімілак»?

— О, Джейн. Ти