Читати книгу - "Смертниці"

— Тож вони заявляють, що ці постріли були необхідні.

— Так сказали лейтенанту Стіллмену. Поліція Бостона не брала участі у плануванні чи реалізації рятувальної операції.

Розвернувшись до негатоскопа, на якому висіли знімки, Гебріел запитав:

— Це знімки Олени?

— Так.

Він підійшов ближче. Побачив яскраву кому на черепі, розсип уламків у черепній порожнині.

— Це все — внутрішній рикошет, — сказала вона.

— А оце затемнення у формі літери «С»?

— Уламок між скальпом і черепом. Шматок свинцю, що відколовся, коли куля пробила кістку.

— Ми знаємо, хто саме зі штурмової команди зробив цей постріл?

— Навіть Гейдер не має списку імен. Коли прибули наші криміналісти, уся команда, певно, вже їхала до Вашингтона, поза нашою досяжністю. Вони прибрали все, що лишили після себе. Зброю, гільзи. Навіть наплічник, з яким Джозеф Роук увійшов до лікарні. Нам лишилися тільки тіла.

— Так зараз працює світ, Моро. Пентагон має право відправити загін своїх командос до будь-якого американського міста.

— Я вам дещо скажу. — Вона поклала скальпель, подивилася на нього. — Мене це до біса лякає.

Задзижчав інтерком. Мора підняла очі, почувши, як її секретарка каже:

— Докторко Айлс, на лінії знову агент Барсанті. Хоче з вами поговорити.

— Що ви йому сказали?

— Анічогісінько.

— Добре. Скажіть, що я перетелефоную. — Вона помовчала. — Коли і якщо матиму час.

— Знаєте, він стає грубий.

— Тоді й ви не мусите говорити з ним увічливо. — Мора подивилася на Йошиму. — Закінчімо тут, поки нас знову не перебили.

Вона занурила руки глибоко в черево, почала виймати органи. Дістала шлунок, печінку, підшлункову залозу, безкінечні кільця тонкого кишківника. Розкривши шлунок, їжі Мора не знайшла, у миску скрапували лише зеленкуваті виділення.

— Печінка, селезінка й підшлункова залоза — у межах норми, — зазначила вона.

Гебріел дивився, як смердючі тельбухи скупчуються в тазу, і з тривогою думав, що в його власному череві — такі ж лискучі органи. Дивлячись на обличчя Олени, він подумав: «Щойно розітнеш шкіру, навіть найпрекрасніша жінка матиме такий вигляд, як усі інші, — маса органів у порожнистій упаковці з м’язів і кісток.

— Гаразд, — приглушено мовила Мора, занурюючись ще глибше в порожнину. — Я бачу, де пройшли інші кулі. Ось тут, біля хребта, і маємо ще забрюшинну кровотечу.

У животі майже не лишилося органів, вона дивилась у практично порожню оболонку.

— Можете дістати знімки живота й грудини? Я перевірю, де саме інші дві кулі.

Йошима підійшов до негатоскопа, зняв знімки черепа й повісив нові. Тіні серця та легень сяяли у кістяній клітці ребер. У тунелі кишок вишикувалися темні кишені газу, мов машинки на атракціоні. У порівнянні з нечітким туманом внутрішніх органів кулі яскравими уламками виділялися проти стовпа хребта.

Гебріел подивився на знімки й раптом примружився, пригадуючи, що йому говорив Джо.

— На знімках не видно рук, — сказав він.

— Якщо немає помітної травми, ми зазвичай не знімаємо кінцівки, — сказав Йошима.

— А може, й варто.

— Чому? — підняла на нього очі Мора.

Гебріел повернувся до столу, оглянув ліву руку.

— Гляньте на цей шрам. Що ви про нього скажете?

Мора обійшла стіл, стала ліворуч від тіла й так само оглянула руку.

— Бачу, над ліктем. Загоївся добре, утворень немає. — Вона подивилася на Гебріела. — Що тут не так?

— Джо мені дещо розповів. Знаю, звучить як божевілля.

— Що?

— Він заявив, що їй у руку встановили мікрочіп. Ось тут, просто під шкіру, щоб відстежувати її місцеперебування.

Мора пильно дивилася на нього. Раптом засміялася.

— Не надто оригінальне марення.

— Знаю, як це має звучати…

— Класика. Уряд встановлює мікрочіпи.

Гебріел знову розвернувся до рентгенівських знімків.

— Як думаєте, чому Барсанті так прагне перевезти кудись ці тіла? Що, на його думку, ви можете знайти?

Мора трохи помовчала, дивлячись на Оленину руку.

Йошима сказав:

— Можу зробити рентген. На це піде кілька хвилин.

Мора зітхнула й зняла брудні рукавички.

— Це майже точно марнування часу, але чому б не закрити питання зараз.

Під захистом свинцю Мора з Гебріелем у передпокої дивились у віконце, як Йошима вкладав руку на плівку й налаштовував коліматор. «Мора має рацію, — подумав Гебріел, — ми напевно змарнуємо час». Але він мусив встановити межу між страхом і параноєю, правдою й маренням. Він побачив, як Мора краєм ока косить на годинник на стіні, й зрозумів, що їй не терпиться продовжити розтин. Найважливіша частина — розтин голови й шиї — була ще попереду.

Йошима дістав плівку й зник у лабораторії.

— Усе, він закінчив. Повертаймося до роботи, — мовила Мора.

Вона вдягнула нові рукавички й підійшла до столу. Стоячи біля голови трупа, занурила руки у сплутане чорне волосся, обмацуючи череп. Тоді одним точним рухом розрізала скальп. Гебріелові було важко дивитись, як калічать цю красуню. Обличчя було не більше ніж поєднанням шкіри, м’язів і хрящової тканини, які так легко піддавалися скальпелю патологоанатома. Мора взялася за край надрізу й потягла, довге волосся чорною завісою закрило обличчя.

З лабораторії вийшов Йошима.

— Докторко Айлс?

— Рентген готовий?

— Так. І там щось є.

Мора підняла очі від роботи.

— Що?

— Під шкірою видно. — Асистент повісив знімок на негатоскоп, показав: — Ось тут.

Мора підійшла до знімка, мовчки вдивилась у тонку білу смужку на м’якій тканині. Ніщо природного походження не могло бути таке рівне, таке однорідне.

— Це щось штучне, — сказав Гебріел. — Думаєте…

— Це не мікрочіп, — відповіла Мора.

— Але ж щось там є.

— Воно не металічне. Не таке щільне.

— То на що ми дивимося?

— Зараз дізнаємося.

Мора повернулася до тіла, взяла скальпель. Розвернула ліву руку, відкрила шрам. Розріз зробила напрочуд швидко й глибоко — одним ударом розрізала шкіру й підшкірний жир, до м’язів. Ця пацієнтка не поскаржиться на нерівний шрам чи пошкоджений нерв; приниження, перенесені нею в цій залі, на цьому столі, нічого не значать для бездумної плоті.

Мора потяглася по щипці, занурила краї в рану. Поки вона водила інструментом у свіжій рані, Гебріел дивився на це брутальне дослідження з відразою, та відвернутися не міг. Почув, як вона вдоволено щось буркоче, і щипці знову з’явилися з рани, стиснуті навколо чогось, схожого на блискучий сірник.

— Я знаю, що це, — сказала вона, кладучи здобич на тацю. — Це силастикова трубка, просто вона перемістилася глибше, ніж треба, і навколо неї утворилася рубцева тканина. Тому я й не змогла її намацати через шкіру. Знадобився рентген, щоб точно визначити, що вона там є.

— Навіщо потрібна ця штука?

— Це норплант. У трубці — прогестин, що повільно виділяється з часом, перешкоджаючи овуляції.

— Контрацептив.

— Так. Такі зараз нечасто побачиш. У США їх