Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

Марко пригадував: ще тоді за столом, коли полковник згадав якось так, фатально, про те, що ворогів, які захочуть його вбити, ніяка сила не зупинить… смертна тінь немов уже лежала на його чолі. Наче Коновалець відчував — загибель його неминуча, і ця можлива близькість страшного кінця… ні, не лякала Євгена Коновальця, але втомлювала страшенно!

Чи можна було передбачити такий розвиток подій?

За два роки до того, у 1936-му в Парижі, за адресою Волонтерів, 23 раптово зачинилася майстерня художника Миколи Глущенка, більше відомого на Луб’янці під агентурним псевдонімом «Галерист» та «Ярема». Тривалий час і її власник, і галерея існували саме за матеріальної підтримки української еміграції в Парижі.

Навчання «Галериста» у берлінських студіях та вищій школі мистецтва оплачував гетьман Скоропадський, кошти на прожиття надавав колишній представник УНР в Німеччині Роман Смаль-Стоцький, а першу персональну виставку робіт у Берліні Глущенку допоміг організувати Володимир Винниченко.

Поміж тим, годуючись з рук української інтелігенції, яка і сама потерпала в еміграції, Микола Глущенко був звичайним сексотом, завербованим ще у 1926 році совєцькою розвідкою. З боку ІНО НКВС то був справді найвищий пілотаж і цинізм найвищого рівня: утримувати свого агента в Європі коштом тих, про чию діяльність він мав доповідати Центру! Адже більшість зустрічей і контактів представників української еміграції відбувалися саме у студії Глущенка! І саме у своїй майстерні за завданням совєцької розвідки він познайомив чекіста Судоплатова з Вишиваним та Коновальцем.

Лише по загибелі Коновальця очевидним та зрозумілим для усіх став той факт, про який ще в 1936-му доповідав Змієнкові Швед. Повернувшись тоді з Парижа, Марко терміново склав цілого рапорта для Всеволода Змієнка про те, що по вулиці Волонтерів, 23 тримає художню галерею совєцький агент, зрадник Микола Глущенко, який втерся у довіру до українців і то може повернутися великою трагедією. Що керівник совєцької резидентури у Лондоні Арнольд Дейч, сам того не відаючи, засвітив його перед Марком як зв’язкового з агентами на псевдо Фермер та Фермерка…

Змієнко лише зітхнув. Його відповідь була передбачувана. Власне, з часів Стамбула ця відповідь стала єдиною, коли мова заходила про будь-яку операцію зі знешкодження викритих совєцьких агентів.

— Ні, ми не можемо. Не можемо, Марку! І ти прекрасно знаєш чому. Ми не можемо прибрати цього Глущенка, навіть якщо він тричі совєцький агент! — безапеляційно відповів тоді Всеволод Змієнко. — Ми не можемо прибрати відомого художника! Ми не можемо зробити це у Парижі! Я розділяю твої почуття, але щойно ми зробимо це, усі ті європейські ліберали, ейнштейни та пікассо знову піднімуть ґвалт, як вже було під час суду над Шварцбардом. Нас звинуватять у тероризмі, на українську еміграцію виллють увесь бруд. І повір, у совєтів знайдеться достатньо грошей, щоб підтримувати той скандал у належному стані. Уявляєш заголовки паризьких газет? Отож! Прибравши Глущенка, ми погубимо усе, за що тримаємось на чужині: союзників, фінансування… Сьогодні ми не можемо діяти так само, як у Стамбулі та Варшаві. Ті часи минули, Марку! Минули!

— Яка ж ми тоді, до біса, спецслужба, — проказав Швед скрушно, — коли маємо посеред свого кола совєцького агента і навіть оборонитися не можемо?

— Отака як є. На сьогодні отака як є, — відповів Змієнко. — І полишимо цю розмову, Шведе. Ти не хлопчик, щоб тобі пояснювати такі елементарні речі. Усе, що ми можемо, — бути обережними. Попередити своїх. А надто тих, хто взяв собі за моду використовувати майстерню Глущенка як конспіративну квартиру для зустрічей, як-от Габсбург чи Коновалець.

Цю розмову зі Змієнком Марко запам’ятав назавжди та свідомо волів ніколи про неї не згадувати. Було занадто боляче.

А Глущенко тим часом наполегливо вимагав у своїх совєцьких кураторів дозволу повернутися на батьківщину. Благав, вмовляв, що більше не витримає. Пояснював, що українські емігранти, а надто ті, з відомих, почали сторонитися його майстерні, значить, його викрито і у подальшому його перебуванні в Парижі немає жодного сенсу…

Відчував Глущенко докори сумління чи ним керував інстинкт самозбереження, однак випросив таки у своїх господарів із Луб’янки дозвіл повернутися в Союз, хоч ті і мали на нього більші плани.

Перед від’їздом з Парижа отримав листа від Винниченка:

«Ваша религия, Николай Петрович, ваше самое дорогое и „святое“ — это материальный интерес… Я пишу вам по-русски. Пишу так, потому что в глубине души я не считаю вас настоящим украинцем. Называете вы себя украинцем не так, как должен называть себя член угнетенного народа, а только тогда и там, где это вам выгодно…»

— Не зважайте… — втішав Глущенка керівник французької резидентури. — Ось бачите, вони нічого не зрозуміли, і цей лист Винниченка — тому підтвердження. Вас вважають слабодухим, корисливим, хто знає ще яким. Українські націоналісти такі. Хто не з ними — той проти них. Але, як бачите, агентом радянської розвідки вас не вважають. А це означає, що ви, Миколо Петровичу, будь-якого часу можете повернутися до справ тут, у Парижі, Берліні чи деінде…

Марко пригадував і продовження цієї історії.

За рік Змієнко усе ж наважився на спробу прибрати Глущенка. Більш делікатно, руками самого НКВС, на території Совєцького Союзу. Та спроба виявилася жалюгідно невдалою.

У 1937 році в Києві мала відбутися велика художня виставка, на якій свої твори представляв і Глущенко. Він спеціально поїхав до Києва з Москви, щоб взяти участь у тому дійстві. Вже до вечора в НКВС отримали рапорт такого собі агента «Агафона» з повідомленням про візит Глущенка до Києва:

«..з метою встановлення зв’язків із українським фашистським підпіллям емісара закордонних українських контрреволюціонерів».

Та певно, відданість Миколи Глущенка совєцькій розвідці була настільки безсумнівною, що на рапорті «Агафона» наступного дня з’явилася лише коротка й чітка резолюція:

«Агент „Агафон“ расстрелян как провокатор».

— Ну, ти цього хотів? Ми втратили нашу людину у Києві, — гірко проказав Всеволод Змієнко, відкладаючи убік повідомлення. — Тепер сам бачиш, нас обкладено з усіх сторін… То тобі, Марку, ще твоє британське громадянство та робота у МІ-6 додає якихось ілюзій… Але насправді усі наші ілюзії давно поховані. Ми живемо примарами минулого, тримаємось за минуле і робимо те, що можемо. Бо це єдине, що тримає нас.

— Коновалець вважає інакше, — похмуро відповів Швед.

Змієнко лише похитав головою.

— Коновалець визнає, що взяв зависокий тон. Не потрібно отак нагло й бездумно