Читати книгу - "Новорічні (не)щасливці, Емілія Дзвінко"

— Прокидайся сонько, — Макс ніжно шепоче мені на вушко. Я вже не сплю, але продовжую лежати із закритими очима, щоб насолодитися моментом і переконатися в тому, що це справді мені не наснилося. —  Можу розбудити іншим способом, але, тоді я навряд чи швидко тебе відпущу з ліжка. — Чоловік тісніше притискиє мене до себе і я розумію, що будити він готовий мене прямо зараз, довго і палко. Я й непроти, але спочатку справи, а потім розваги. День обіцяє бути насиченим.

— Твій варіан лишаємо на потім і будемо довго надолужувати те, що не встигли вранці, — поруч з Максом я стаю відвертішою і розкутішою. Сама не розумію як так виходить, але мені подобається його вплив.

Піднімаємося з ліжка. Я тягнуся до шафи за халатиком, а Макс піднімає з підлоги свої джинси, шкарпетки і сорочку. Чоловічих речей в мене не має, тож нічого свіжого запропонувати йому не можу. Переглядаємося між собою, торкаємося одне одного, посміхаємось наче підлітки, зовсім не відчуваючи сорому чи збентеження. Як же приємно відчувати це дурне божевільне кохання, котре я так довго і старанно обходила стороною. А може просто не траплялася потрібна мені людина. 

— Йди у ванну першою, а я зроблю нам сніданок, — пропонує Макс, цьомаючи мене в чоло. Це така милота, що мені й досі не віриться, що це відбувається зі мною, тому я беру і легенько щипаю його за руку.

— Ай, за що? 

— Перевіряю чи ти справжній, — грайливо відповідаю Максу в його манері.

— Можеш перевірити по-іншому, — усміхається і знову притягує мене до себе. 

— Обов'язково, але не зараз, бо ми так ніколи не виберемося з квартири, — вириваюся з обіймів хлопця і йду у ванну. Усміхаюся сама собі згадуючи наше першу зустріч, що почалася саме з ванної.

Швиденько приймаю душ, приводжу себе в порядок, одягаю теплу бававняну сукню оверсайз і йду на кухню. Пахне приємно, а це вже добрий знак. Застигаю у дверях, бо не можу налюбуватися картиною, яка розгорнулася переді мною. Макс в джинсах з голим торсом, у моєму сіренькому фартуху з єнотиками, ріже зелень і акуратно посипає нею вже приготовлений і викладений на тарілку омлет. Кава вабить ароматом на столі. За вікном летить лапатий сніг. Все це так схоже на солодку американську мелодраму про закоханих. Невже це  про мене і справді зі щасливим кінцем?

—  Сідай вже і спробуй це кулінарне чудо, —  запрошує  Макс, ближче підсовуючи мені тарілку з омлетом. Я усміхаюся, бо він висипав зеленню на ньому сердечко. 

—  Це найромантичніший омлет, який я бачила, —  хвалю його. Відрізаю собі шматочок і куштую. —  Умммм, та ще й смачно. Буду замовляти в тебе сніданок щоранку. 

—  Я до ваших послуг леді! В моїй кулінарній книжці є ще з десяток рецептів різних омлетів, які я можу готувати, —  жартує Макс. —  Але, якщо чесно, то омлет єдине, що я можу зготувати більш-менш пристойно, тож зі мною будеш снідати лише омлетами. А ще поцілунками. Так годиться?

—  Думаю, я зможу до цього звикнути. Тим більше, я вмію ще млинці і сирнички робити, тому вранці з голоду ми точно не помремо.

Швиденько доїдаємо. Я відправляю Макса в душ, а сама мию посуд. Виходимо з квартири тримаючись за руки. Перша наша зупинка — це лікарня. Ми вирішили розповісти діду Макса все й одразу, щоб брехню, недомовки і образи залишити у цьому році. А в наступний рік — лише з чистою совістю, душею та планами. Перед дверима палати трохи нервую. Макс хотів піти сам і взяти повністю удар на себе, але я наполягла, що піду з ним як співучасниця цієї історії. Це справедливо. Макс стукає і не чекаючи відповіді одразу заходить. Я тихенько йду за ним. Максим Олександрович задумано дивиться у вікно не звертаючи на нас жодної уваги. 

—  Привіт, як себе почуваєш? —  обережно запитує Макс в діда, бере мене за руку і садить на міні-диванчик, а сам підходить ближче до ліжка.

—  В мене все без змін. Один мій онук розлучився, бо його зрадили в нього перед носом, інший —  брехун і гульвіса, ще й одружитися не встиг ...  А на додаток, вони майже не говорять між собою. Ніби чужі. І думають, що я такий дурний і нічого не помічаю. —  Максим Олександрович говорить спокійно, але з інтонації зрозуміло, що йому боляче. Чоловік продовжує дивитися у вікно, ігноруючи нашу присутність.

—  Ну, всіх помилок я точно не зможу виправити, але в мене є новина, яка точно підніме тобі настрій. Хочеш почути? —  бадьоро запитує Макс. Я заздрю його витримці, бо на його місці вже б давно розкреїлася. 

—  Ти ж всеодно розкажеш, — без особливого ентузіазму згоджується Максим Олександрович, але  таки не повертається до нас. Впертий як і його онук.

—  Наті, може тобі вдасться розворушити цього старого буркутуна.

— Я спробую, — усміхаюся Максу в знак підтримки.

Максим Олександрович заворушився і нарешті повернув голову в нашу сторону. Уважно дивився на мене, а потім ще й покліпав декілька разів, ніби перевіряв чи не зраджує його зір.

— Доброго дня, Максиме Олександровичу, — вітаюся і встаю, щоб підійти ближче до його ліжка. —  Я рада, що вам вже краще. Ви добряче усіх налякали. 

— А я радий, що ти не галюцинація, бо думав, що вже не побачу тебе, а якщо й побачу, то ти будеш оминати мене і мого внука десятими дорогами.

— Розумію вас! Сама так думала ще вчора. 

Макс підходить ближче до мене, бере мене за руку. Цей жест не залишається поза увагою Максима Олександровича. Він ледь помітно усміхнувся і мені здалося, що навіть відтінок його сірих очей налився яскравішою фарбою. 

— Поправ мені подушку Максе і розказуйте вже з чим прийшли. 

— Впізнаю свого діда!  — чоловік підходить ближче до Максима Олександровича і допомагає йому вмоститися зручніше. 

Розмова вийшла довгою, але теплою. Прощаємося, Макс обіцяє заїхати завтра вранці і поговорити з лікарем про виписку, бо Максим Олександрович рветься до дому і планує Новий рік святкувати на вечірці в Оленки та Сергія. Я щиро захоплююся його невпинній енергії. 

Дальше за планом у нас зустріч з моїми батьками. Я переживаю, бо знаю, що мій тато, злий як чорт на Макса і він не відтане так швидко як Максим Олександрович. Так, впевнена, що з часом охолоне і пробачить його, бо по-факту Макс нічого проти моєї волі не зробив. Але як після нашого зізнання буде ставитися до наших стосунків, то для мене загадка. А мені б так хотілося, щоб між вони подружилися.