Читати книгу - "Стара хвороба"

Шатро, яке нарешті нап’яли, призначалося для Зулейхи. Юсуф улігся спати на купі соснової хвої, яку трохи обіч нагромадили матроси, що підмітали табір.

Юсуф, залишаючи Зулейху в шатрі, востаннє окинув усе хазяйським оком, щоб упевнитися, що нічого не забули зробити:

— Ви вже, мабуть, і не пам’ятаєте, що таке суходіл… Сьогодні поспите без хитавиці. Зміна обстановки завжди лише на користь.

І справді, сон без хитавиці, плюскоту води за бортом викликав у Зулейхи відчуття чогось нового. А проте далекий відгомін моря долинав навіть сюди, у ліс.

У шатрі поселився великий світляк. Він пурхав з місця на місце, як іскорка, запалена місяцем, і Зулейха не могла відвести очей від його світіння.

Вона пригадала ночі на палубі «Ташуджу», коли розпростерте навколо море здавалося полем, по якому так і хотілося побродити.

Тут же замість безберегих водних просторів виявилося ціле море із соснових голок, по якому цілком можна було прогулятися. Це змусило Зулейху, хоча вона й дуже натомилася, знову вийти з шатра. Юсуф міцно спав, навіть не подумавши підкласти під голову згорнутий піджак, який лежав поруч.

Зулейха, боячись його розбудити, завернула за шатро, а потім заглибилася в ліс і пішла, не розбираючи дороги. Вітер, який віяв здалека і гуляв у верхів’ях дерев, уявлявся великою шафарнею повітря, що п’янило пахощами смоли, чебрецю і спокою.

Ступаючи по м’якому килиму з листя, Зулейха раз у раз хапалася за стволи сосен. До її пальців і долонь прилипала живиця.

До невеликої ями на широкій галявині посеред лісу вітром намело соснових голок, і вона перетворилася на розкішну постіль, схожу на ту, що приготував увечері для Юсуфа малюк Халіль.

Зулейха зненацька провалилася в яму. Спочатку вона тихенько скрикнула з переляку. Але їй було так зручно серед листя, в яке вона через власну необережність упала, що їй навіть не захотілося вставати, і вона трохи там полежала. Між деревами виднілася затока, оповита приємним місячним сяйвом. Зулейсі здавалося, що вона бачить той самий міраж, що й у долині в Гьольюзю.

Ніч у лісі! Хай там як, але ця давня романтична вигадка не народилася з нічого!

Коли Зулейха нарешті підвелася, то виявилось, що соснові голки набилися їй скрізь — у волосся і навіть під одяг.

Зулейха ще трохи поникала серед дерев, і в ту мить, коли в голові у неї все переплуталося, а в душу закрався страх, що вона заблукала, вона опинилася прямо перед шатром.

Юсуф усе ще спав, тільки лежав тепер в іншій позі — схрестивши руки і поклавши на них голову.

Хтозна, скільки минуло часу. Усі вогні на узбережжі, там, де розкинулось місто, вже згасли. Давно настав час для відпочинку. Але Зулейсі не хотілося поринати в задушливу атмосферу шатра, коли можна поспати на вільному повітрі. Вона навіть пошкодувала, що не залишилася спати в тій листяній постелі в лісі. Але це було неможливим з багатьох причин. Так само неможливо, якщо не більше, було лягти тут, поряд з цією людиною, хоча вона й була її чоловіком.

За весь час спільного життя — а одружені вони були майже три роки — вони жодного разу не спали поруч.

Увечері, перш ніж піти до соснового бору, вони прогулювалися по пристані в Айвалику і здибалися з родиною інженера, з яким Юсуф свого часу познайомився в Силіфке. Це виявився приємний чоловік, трохи старший за Юсуфа. З ним були його дружина і сестра… Інженер залишив державну службу і відкрив миловарню на невеликому заводі Айвалика.

Було помітно, що члени цієї родини дуже прикипіли душею до Юсуфа. Не зумівши переконати його залишитися погостювати в них бодай на одну ніч, вони запропонували посидіти з півгодинки в кав’ярні на березі.

Зулейха зауважила, як пильно її роздивлялася дівчина, і як її очі сповнювалися млістю, коли вона слухала Юсуфа. І хоча вона й здавалася задоволеною і була схвильована цією випадковою зустріччю, на всі його жарти відповідала ображено, як дитина. Можливо, між ними щось було. Легкий флірт, або ж дівчина вигадала собі казна-що, хоча сам Юсуф про те сном-духом не знав.

Бідна дівчинка! Вона не хотіла здаватися ображеною, але не стрималася. І коли всі вийшли з кав’ярні і почали потискувати один одному руки, із сумом спитала: «Ми ще побачимося?»

Вони й справді могли бути гарною парою. Та Юсуф проґавив свій шанс. Коли б ця дівчина з кучериками була дружиною Юсуфа, вона, звичайно ж, зараз обома руками міцно обвила б його шию, прилипла, як шевська смола, і спала б отут. Зулейху так мало що зв’язувало з Юсуфом, що вона легко могла уявити його якщо не з цією кучерявкою, то з будь-якою іншою дівчиною.

Вона, безперечно, зраділа б, почувши одного дня, що Юсуф нарешті знайшов своє щастя. Принаймні, так мало бути б. І в той же час Зулейсі було кривдно думати, що людина, яка належала їй, спить в обіймах іншої. І якщо випадок, як сьогодні увечері, зведе їх деінде, то й вона, як інженерова сестричка, сидітиме трохи насупившись. Ось вона, людська вдача!

Зулейха, що досі сиділа поряд з Юсуфом, встала, зіпершись на руки, і неохоче пішла до шатра. Струсити руками прилиплу хвою було неважко. Але ж її руки аж до зап’ясть забруднилися смолою. Мало того, до неї пристала ще й земля разом з порохном. На столі стояв глечик, у його носик була встромлена шишка. Зулейха сподівалася вимити руки, але від води смола прилипла ще дужче. Після кількох невдалих спроб Зулейха зовсім зневірилася відмити руки і потерла їх попелом, що залишився від розпаленого Халілем багаття. Потім почала відтирати смолу папером. За цим разом до її пальців, окрім усього іншого, пристали й клаптики паперу.

Зулейха, бачачи, що всі зусилля намарне, рознервувалась і не знала, як дати собі раду.

Залишалось одне — розбудити Юсуфа. Але вона не наважувалася розштовхати його і покликати на ім’я. Зулейха хотіла, щоб він подумав, ніби прокинувся сам. Вона потупотіла, покашляла, посвистіла і, коли їй урвався терпець, різким рухом схопила зі столу склянку і торохнула нею об землю.

Юсуф розплющив очі і миттю підвівся. Побачивши поруч дружину, він схвильовано спитав:

— Ви чого встали? Захворіли?

Зулейха заперечливо похитала головою.

— Вам щось потрібно?

Зулейха простягла вперед сховані за спиною руки і, показуючи їх Юсуфові, сказала тоном неслухняної дитини, яка вчинила шкоду, але прикидається, що боїться збрехати про свій вчинок. Хоча знає, що її за це не сваритимуть.