Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

– Мені шкода.

– Чого?

– Що ти завагітніла, не зазнавши радості.

У відповідь вона раптом вибухнула сарказмом:

– Уяви собі, як шкода мені.

Востаннє я перебила її, коли уже світало, вона саме скінчила розповідати про сутичку з Мікеле. Я сказала їй: «Годі, заспокойся, піди поміряй температуру». Термометр показав тридцять вісім і п’ять. Я міцно її обійняла і прошепотіла: «Тепер я подбаю про тебе, поки ти не прийдеш до тями, будемо завжди разом, а якщо мені доведеться поїхати до Флоренції, ти з малим поїдеш зі мною». Вона енергійно відмовилася й зробила останнє в ту ніч зізнання. Сказала, що вона даремно переїхала разом з Енцо до Сан-Джованні-а-Тедуччо і тепер хоче повернутися в наш район.

– У наш район?

– Так.

– Ти здуріла.

– Повернуся, щойно оклигаю.

Я стала докоряти їй, сказала, що ці думки приходять до неї через гарячку, що район висотає з неї всі соки, що туди не варто й ногою ступати.

– Я не можу дочекатися, коли вже звідти заберуся! – вигукнула я.

– Ти сильна, – відповіла вона, чим дуже мене здивувала, – а я сильною ніколи не була. Що далі звідси ти їдеш, то краще почуваєшся і більше залишаєшся сама собою. А мені варто лиш минути тунель на головній дорозі, як на мене напосідає страх. Пам’ятаєш, як ми хотіли податися на море, але почався дощ? Хто з нас двох хотів іти далі, а хто натомість хотів вертатися – я чи ти?

– Не пам’ятаю. Хай там як, але в район ти не повернешся.

Я марно намагалася переконати її, ми довго сперечалися.

– Іди, – сказала вона врешті, – поговори з хлопцями, вони чекають вже кілька годин. Очей не склепили, а їм же на роботу.

– Що їм сказати?

– Що хочеш.

Я поправила ковдру, накрила Дженнаро, який цілу ніч крутився уві сні. Помітила, що Ліла вже засинає, і тихо мовила:

– Я скоро повернуся.

Вона сказала:

– Не забувай про свою обіцянку.

– Яку обіцянку?

– Ти вже забула? Якщо зі мною щось станеться, маєш забрати Дженнаро.

– Нічого з тобою не станеться.

Коли я виходила з кімнати, Ліла здригнулась у дрімоті й пробурмотіла:

– Дивись на мене, поки я не засну. Дивись на мене завжди, навіть коли поїдеш геть з Неаполя. Так я знатиму, що ти мене бачиш, і буду спокійна.

47

За час, який минув від тієї ночі аж до дня мого шлюбу – одружилася я 17 травня 1969 року у Флоренції і після шлюбної подорожі до Венеції, яка тривала лише три дні, з натхненням розпочала своє заміжнє життя – я намагалася зробити для Ліли все, що могла. Щоправда, спочатку я планувала просто побути поруч, поки не мине грип. Я мала справи, пов’язані з помешканням у Флоренції, чимало турбот із книжкою – телефон дзвонив безперервно, моя мати бурчала, бо роздала номер половині нашого району, але до неї ніхто не телефонував, оця штука в домі, казала вона, тільки клопоти справляє, бо ж телефонували майже завжди мені, – робила нотатки для ймовірних нових романів, намагалася заповнити прогалини у літературній та політичній культурі. Але стан загальної слабкості, у якому перебувала моя подруга, спонукав мене невдовзі облишити всі свої справи і дедалі більше займатися нею. Мати швидко помітила, що ми відновили стосунки: це здалося їй обурливим, вона вергала громи й блискавки, обкидала прокльонами нас обох. Вона далі вважала, що може наказувати мені, що робити і чого не робити, кульгала за мною, безперервно критикуючи, а іноді здавалося, що вона ладна влізти в моє тіло, аби лиш не дозволити мені чинити на власний розсуд. «Що у тебе спільного з тією лахудрою, – напирала вона, – подумай, хто ти, а хто вона, тобі мало було написати ту огидну книжку, тепер хочеш далі водити дружбу з проституткою?» Але я поводилась так, ніби була глуха. З Лілою я бачилася щодня. З того самого моменту, коли вона заснула у своїй кімнаті, а я пішла до чоловіків, які цілу ніч чекали на кухні, я присвятила себе упорядкуванню її життя.

Я сказала Енцо та Пасквале, що Ліла хвора, що вона більше не може працювати на фабриці Соккаво, тому звідти звільнилася. Умовляти Енцо не було потреби, він уже давно зрозумів, що на фабриці довго працювати вона не зможе, що потрапила у складну ситуацію і в неї всередині щось зламалося. Зате Пасквале, везучи мене на світанку ще порожніми вулицями у наш район, висловив незгоду. «Це вже занадто, – сказав він. – Ліла й справді живе паскудним життям, але так живуть усі експлуатовані у світі». Тоді – за давньою, ще з юності, звичкою – взявся розводитися про селян півдня, робітників півночі, населення Латинської Америки, про північно-східний регіон Бразилії, про Африку, афроамериканців, в’єтнамців та імперіалізм Сполучених Штатів. Я відразу зупинила його: «Пасквале, якщо Ліна житиме так далі, вона помре». Він не здавався, далі заперечував мені – не тому, що йому була байдужа Ліла, а тому, що боротьба на фабриці Соккаво здавалася йому вкрай важливою. Він вважав, що наша подруга може відіграти у ній вагому роль, і в глибині душі був переконаний, що всі ці історії з грипом вигадала я, дрібнобуржуазна інтелектуалка, яку більше хвилює якийсь там незначний нежить, ніж негативні політичні наслідки поразки робітників. А що він не наважувався сказати мені про це відкрито, а лиш натяками, я виклала йому це все зі спокійною ясністю, щоб показати, що я все зрозуміла. Це ще більше його знервувало, і, висаджуючи мене біля воріт, він сказав: «Зараз мені треба на роботу, Лену, але ми ще про це поговоримо». Прийшовши знов у помешкання в Сан-Джованні-а-Тедуччо, я відвела Енцо вбік і сказала: «Якщо любиш Лілу, не пускай до неї Пасквале, їй не можна навіть згадувати про фабрику».

У той час я завжди носила в торбі книжку і нотатник: я читала, їдучи в автобусі, або коли Ліла засинала. Іноді я виявляла, що вона пильно дивиться на мене широко розплющеними очима – можливо, хотіла підгледіти, що я читаю, але ніколи не спитала навіть назви книжки, а коли я спробувала прочитати їй кілька сторінок – були то сцени в Ептонській корчмі[8], наскільки пам’ятаю – вона заплющила очі, немов їй було нудно. За кілька днів температури вже не було, але кашель не минав, тому я примусила її далі лежати в ліжку. Домом займалася я, куховарила, дбала про Дженнаро. Може, тому, що він був уже