Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

величенький, трохи агресивний і вередливий, мені здавалося, що цей хлопчик не має тої безборонної звабливості, яка променіла від Мірко, іншого сина Ніно. Та іноді після бурхливих ігор він раптом впадав у меланхолію і засинав просто на підлозі. Це сповнювало мене ніжністю, і я полюбила його, а коли він це зрозумів, то немов прилип до мене, заважаючи займатися господарством або читати.

Тим часом я намагалася краще зрозуміти ситуацію Ліли. Чи є в неї гроші? Ні. Я позичила їй трохи грошей, і вона їх узяла, перед тим сто разів присягнувшись, що віддасть. Скільки їй винен Бруно? Зарплатню за два місяці. А вихідна допомога? Цього вона не знала. Ким працював Енцо, скільки заробляв? Хтозна. А той цюрихський заочний курс, які конкретні можливості він давав? Невідомо. Вона весь час кашляла, їй боліло в грудях, обливало потом, тиснуло в горлі, серце раптом починало шаленіти. Я прискіпливо записала собі всі симптоми і спробувала переконати її, що знову треба перевіритися в лікаря, і набагато ґрунтовніше, ніж це зробив Армандо. Вона не погодилась, але й не сказала «ні». Якось увечері, коли Енцо ще не повернувся, забіг Пасквале і ґречно сказав, що він, товариші з комітету і робітники з фабрики Соккаво хочуть знати, як Лілине здоров’я. Я ще раз повторила, що вона нездужає, що їй потрібен відпочинок, але він усе одно хотів побачити її, щоб принаймні привітатися. Я залишила його на кухні, пішла до Ліли і порадила з ним не зустрічатися. Вона скривилася: зроблю, мовляв, як хочеш. Мене зворушило те, що вона підкорилась мені – бо завжди тільки вона командувала і сама все вирішувала – не сперечаючись.

48

Того самого вечора я довго говорила з П’єтро по телефону з дому батьків, детально розповіла йому про всі клопоти Ліли і про те, як мені важливо допомогти їй. Він терпляче мене вислухав. У якийсь момент навіть висловив бажання допомогти, згадав одного молодого еллініста з Пізи, який захоплювався обчислювальними машинами і мріяв, що вони зроблять революцію у філології. Мене зворушило, що хоч він завжди був повністю заглиблений у свою роботу, але заради кохання до мене робив зусилля бути якось корисним.

– Знайди його, – попросила я, – розкажи йому про Енцо – хтозна, раптом з цього може виникнути якась перспектива роботи.

Він пообіцяв, що знайде, і додав, що, наскільки він пам’ятає, Маріароза мала короткий роман з одним молодим неаполітанським адвокатом. Може, варто його знайти і спитати, чи може він мені допомогти.

– Допомогти у чому?

– Повернути гроші твоєї подруги.

Я зраділа.

– Подзвони Маріарозі.

– Гаразд.

Я наполягала:

– Не обіцяй, а справді подзвони, будь ласка.

Якусь мить він помовчав, а тоді сказав:

– Щойно ти говорила тоном моєї матері.

– Тобто?

– Ти говорила, як вона, коли їй щось дуже потрібно.

– Я зовсім інша, на жаль.

Він знову помовчав.

– То й добре, що інша. У кожному разі у таких речах їй немає рівних. Розкажи їй про цю дівчину, побачиш, вона тобі допоможе.

Я зателефонувала Аделе. Зробила це з певною ніяковістю, але подолала її, згадавши всі ті випадки, коли бачила, як вона клопочеться про мою книжку чи допомагає у пошуках помешкання у Флоренції. Цій жінці подобалось бути корисною. Якщо їй було щось потрібно, вона брала слухавку і, ланка за ланкою, будувала ланцюг, який вів до мети. Вона вміла просити так, що відмовити їй було неможливо. Вона невимушено долала ідеологічні кордони, не дотримувалась ієрархії, добиралась до прибиральниць, службовців, промисловців, інтелектуалів, міністрів і до всіх зверталася з привітною байдужістю, немов послугу, яку вона збирається у них попросити, насправді вже робить їм вона сама. Після тисячі ніякових вибачень за клопіт, який я їй справляю, я детально розповіла про свою подругу, історія ця її зацікавила, захопила і сповнила обуренням. У кінці вона сказала:

– Дай мені подумати.

– Звісно.

– А поки що можу я дати тобі пораду?

– Звісно.

– Наберися відваги. Ти письменниця, використай цю роль, випробуй її, покажи, на що ти здатна. Тепер дуже важливі часи, усе валиться. Тож треба бути залученим, брати участь. І починай з тих людисьок з твоїх країв, притисни їх до стіни.

– Як?

– Пиши. Налякай до смерті Соккаво і таких, як він. Пообіцяй, що це зробиш.

– Спробую.

Вона назвала мені ім’я співробітника «Уніти».

49

Дзвінок до П’єтро, а особливо розмова зі свекрухою, виявили почуття, яке я досі стримувала чи навіть притлумлювала, але воно не зникало й готове було рости. Воно стосувалося зміни мого статусу. Було ймовірно, що Айроти, а особливо Ґвідо і, можливо, також Аделе, вважали мене дівчиною старанною, але далеко не такою, яку вони б хотіли для свого сина. Також цілком імовірно, що моє походження, мій говірковий акцент, брак елегантності у всьому були чималим випробуванням для широти їхніх поглядів. Може, це й деяке перебільшення, але можна припустити, що навіть публікація моєї книжки була частиною рятівного плану, який мав на меті надати мені презентабельності в очах їхнього світу. Та все ж не викликав сумнівів той факт, що вони таки прийняли мене у своє коло, що я ось-ось з їхньої згоди вийду заміж за П’єтро, що скоро опинюся під опікою їхньої сім’ї, у чомусь на кшталт укріпленого замку, звідки зможу без страху вирушати у світ і куди зможу сховатися, якщо опинюся в небезпеці. Тому важливо було, щоб я звикла до цього нового статусу, а насамперед добре його усвідомила. Мене більше не можна було вважати дівчинкою з сірниками, що запалювала останній з них, тепер я надбала собі чималий запас цих сірників. І тому – раптом зрозуміла я – тепер я можу зробити для Ліли набагато більше, ніж гадала.

Виходячи з цих міркувань, я попросила в Ліли документи, які вона зібрала проти Соккаво, і вона мені віддала їх цілком байдуже, навіть не питаючи, навіщо вони мені. Я взялася читати їх, й інтерес мій зростав. Скільки жахливих речей зуміла вона висловити вельми точно й дохідливо! Скільки нестерпних страждань ховалося за описом підприємства! Я довго гортала ці аркуші, а тоді раптом, майже не замислюючись, пошукала в довіднику номер і зателефонувала на фабрику Соккаво. Я надала голосові відповідного тону і з належною мірою бундючності сказала: «Алло, це Елена Ґреко, з’єднайте мене з Бруно». Він говорив сердечно – «як приємно тебе чути» – я ж була з ним холодною. Він сказав: «Скільки всього гарного ти зробила, Елено, я бачив твоє фото в газеті «Рома», ти молодець, а як гарно