Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

Це останнє запитання знову виразно постало переді мною, коли від ствердження фактів – навіть коли багато років тому вона розповідала мені про свою шлюбну ніч, то були лиш грубі факти – Ліла перейшла до загальних звірень про своє інтимне життя. Тема ця була цілковито для нас новою. У тому середовищі, де ми виросли, вульгарність мови слугувала для того, щоб нападати або захищатися, але саме тому, що то була мова насильства, нею було важко, а то й геть неможливо робити інтимні звірення. Тому я збентежилася і втупилася в підлогу, коли вона, вживаючи вульгарний лексикон нашого району, сказала, що трахання ніколи не приносило їй того задоволення, якого вона сподівалася, коли була ще підлітком. Ба навіть вона просто майже нічого не відчувала, а після Стефано й Ніно трах узагалі став їй неприємним, тому-то вона не змогла примусити себе до інтимних стосунків навіть із таким прекрасним чоловіком, як Енцо. Ба більше, – додала вона, вживаючи ще вульгарнішу лексику, – іноді через силу, іноді з цікавості, а іноді з любові вона робила все те, чого може хотіти мужчина від жінки, але тієї насолоди, яка, на її думку, мала супроводжувати велике кохання, не було навіть у той момент, коли вона прагнула зачати з Ніно дитину і завагітніла.

Я зрозуміла, що не можу мовчати на цю відвертість, що мені треба дати Лілі відчути свою близькість і відповісти на її звірення такими ж інтимними зізнаннями. Але думка, що я маю розповісти про себе – рідний діалект викликав у мене огиду, а набута літературна мова, попри те, що мене вважали авторкою непристойних сцен, здавалась мені непристосованою для слизької теми сексуального досвіду – тільки збільшила моє збентеження. Я залишила без уваги той факт, що зізнання це далося їй нелегко, що за кожне слово, навіть вульгарне, вона платила виснаженням, яке проступало на її обличчі, і тремтінням рук. Тому я відрізала:

– У мене все інакше.

Я не брехала, але й правдою це не було. Правда була складніша, а щоб висловити її, я потребувала виважених слів. Мені б довелося пояснити, що ще з Антоніо мені завжди приносило велику насолоду притискання до нього, його пестощі, – цієї насолоди я прагнула й досі. Мені б довелося визнати, що проникнення мене теж розчарувало – усі мої відчуття перекривало почуття провини, незручність умов, загроза викриття і поспіх, який з цього випливав, страх завагітніти. Але мені б довелося додати, що Франко – а тією дещицею, яку я знала про секс, я великою мірою завдячувала саме йому – перед проникненням і після нього дозволяв мені потертися об його ногу чи живіт, це було приємно й іноді робило приємним і саме проникнення. Тому – довелося б сказати їй на завершення – тепер я покладаю надії на одруження. П’єтро – дуже лагідний чоловік, і я сподіваюся, що у спокої законного подружнього ложа я матиму час і змогу відкрити для себе насолоду статевого акту. Якби я висловилась так, це було б чесно. Але в наші майже двадцять п’ять років ми не мали досвіду таких звірень. Під час її заручин зі Стефано і моїх зустрічей з Антоніо ми лиш побіжно й туманно згадували ці речі, і то лише несміливими натяками. Що стосується Донато Сарраторе і Франко, я ніколи не розповідала їй ні про одного, ні про другого. Тому я обмежилась лише тими кількома словами – «у мене все інакше» – які, мабуть, вона сприйняла так, ніби я сказала: «Може, ти не зовсім нормальна». Вона й справді глянула на мене збентежено і, немов обороняючись, зауважила:

– У книжці ти писала дещо інше.

Значить, вона все ж її прочитала. Я буркнула, немов захищаючись:

– Та я вже й сама не знаю, що там у цій книжці.

– Там описано весь той бруд, – сказала вона, – про який чоловіки не хочуть чути, а жінки знають, але бояться сказати. А тепер ти що, ховаєшся?

Вона висловилась приблизно так, принаймні точно сказала про бруд. Значить, вона теж натякала на той непристойний епізод, що й Джильйола, яка теж ужила слово «бруд». Я сподівалася, що вона якось відгукнеться про книжку загалом, але цього не сталося, для неї це був просто привід, щоб повернутися до того, що вона кілька разів уперто називала прикрощами трахання. «Це ж є у твоєму романі, – вигукнула вона, – а значить, тобі це знайоме, тож не кажи – у мене все інакше!» Я промимрила: «Так, може це й правда, хтозна». І поки вона далі з болісною безсоромністю виливала на мене свої звірення – збудження багато, задоволення мало, а потім відчуваєш тільки огиду – мені знову згадався Ніно, знов виринули запитання, які часто крутились мені в голові. Чи є ця ніч розповідей слушним моментом, щоб сказати, що я його бачила? Чи варто було попередити її, що не слід розраховувати на допомогу Ніно в опіці над Дженнаро, що в нього є ще одна дитина і що про дітей він безтурботно забуває? Чи треба було мені скористатися з цього моменту, з цих її зізнань, і розповісти, що в Мілані він сказав мені про неї неприємну річ, мовляв, з нею щось не те навіть під час сексу? Чи, може, треба було зізнатися, що ці її схвильовані звірення, а також те, як вона сприйняла ті брудні сторінки з моєї книжки, тепер здавалося мені підтвердженням того, що Ніно, фактично, мав рацію? Хіба син Сарраторе не мав на увазі саме те, про що говорила вона сама? Може, він помітив, що для Ліли проникнення було тільки обов’язком, що задоволення від статевого акту вона не отримувала? Він же, подумала я, такий досвідчений. Спав з багатьма жінками і знає, як належить поводитися жінці в статевому акті, тому вміє розпізнати, коли вона поводиться не так, як треба. Якщо з жінкою щось не те під час сексу, це означає, очевидно, що вона не спроможна отримувати насолоду від рухів чоловіка, означає, що вона звивається від бажання і тужиться, щоб його вдовольнити, хапає чоловіка за руки й наближає до свого лона, як іноді робила я з Франко, попри те, що це його дратувало і сердило, бо він уже отримав оргазм і тепер хотів спати. Моє замішання зростало, і я подумала: може, саме це я описала у своєму романі, саме це розгледіли в ньому Джильйола та Ліла, саме це розпізнав Ніно, а тому вирішив про