Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

Я вірю йому, коли спостерігаю реакцію.

Усі ці години, тут, у багнюці, у вирі страху, що степенно закручується, — що ніхто не прийде, ніхто не прийде — я повторювала про себе, що це не міг бути він.

Але це його голос покликав. Його.

І записка, вона ніби на нього натякала. Я взагалі в останню хвилину вирішила до ставка все-таки йти. Він натякнув іронічно в кафе, що на нас обох важливі справи чекають. Подумала, ще й говорити прямо не хоче. А якщо не він виявиться — так ще краще, розгляну, хто ще настільки сильно спорткомплекс хоче.

Кулак рве й метає. У нього шкіра на дотик як пергамент. За фактом зневоднення у мене, а таке враження, що у нього.

— Це підстава, — розганяється він, — чиста підстава. Обстріл палений, як салют, а тепер це.

Дуже схоже на правду. Обстріл справді виглядав так, ніби Кулакова винуватим виставляли. Мовляв, приїхав бандюган у місто й одразу стріляти почав. Хоча він для зворотної мети приїхав.

Обіймаю себе руками. Від спраги не помру, але вже думати тяжко, так води хочеться. Хоча б ковток.

— Скоро... вони там, як думаєш? — тихо запитую, щоб не злити.

Матір Божа, він кидається на мене.

— Зараз, я наберу ще раз. Якщо що, я вилізу, там вище перекладини. Вони зараз прийдуть. Алісо... Алісо. Чому ти дивилася на мене так? Чому дивишся так? Ти ж не подумала, що це я? Не думала?

Не встигаю нічого відповісти, він кричить на Ігната по телефону. Набирає ще когось, за плечі мене обіймаючи і жадібною рукою по тілу нишпорить, ніби сам не помічає.

— Зараз, зараз.

— Я подумала, що це не можеш бути ти. Просто ще думала, може, я випадково впала. Усе так швидко сталося. Може ти не помітив, що я вилізти намагаюся і що кудись не туди не пішов. Я заплуталася дуже. Просто це твій... твій голос був...

Не можу сльози стримати, від втоми вже. Передумала все, що тільки можна.

Усе, не можу гадати. Це точно не він. Не став би ламати тут комедію.

І якби... хотів прибрати, якось по-іншому зробив. Він явно такі справи до кінця вміє доводити. Звісно, міг познущатися спеціально... перед тим, як.... Розвів на секс, усе дала йому, і потім провчити, мовляв...

Не буду думати про це. Він начебто такий уважний був, коли... Зовсім не таким, як я уявляла. І боялася. І цілує мене постійно, але хіба я можу оцінювати адекватно? У мене прямо диво розливається в крові щоразу, ніби свято настає.

Вася дико дивиться. В інший час — я навіть злякалася б. В очах рухливих хлюпається відчайдушність і гіркота. Виходить, образився, що могла подумати на нього.

— Може, запис голосу був, — шепочу. — Напевно, тільки так.

— Це тільки запис міг бути, Алісо, — зірваним голосом переконує, — тільки запис. Це ніколи б не міг бути я. Я знайду, хто це.

Я погоджуюся, мляво й невпевнено.

І наважуюся поцілувати його. Бо дуже хочу і зникли сили стримуватися. І мені потрібно перевірити. Чи відповість він так, як раніше.

Ледве встигаю відскочити, коли на нас світло наводять зверху.

Кулак мені щойно всю душу вицілував. Знову. Він явно поривається щось сказати, але доводиться відповідати мужикам біля кромки колодязя.

Мене садять у автівку, хоча йти тут до готелю недовго. Напиваюся води на кілька життів уперед. Нечітко пам'ятаю, як мене до номера доправляють; помічаю тільки, що Васі поруч немає.

Він тільки наприкінці з'являється, коли вже всі виявили виламані двері до мого номера.

Виникає плутанина, бо ніхто не знав, що це його рук справа, і вони вирішили, що мене взагалі викрали з номера.

І дехто дивиться дуже підозріло на Кулакова. Присікаю це одразу, розходжуся в переконаннях. Але, здається, мені ніхто не вірить.

Мені надають інший номер, хоча багато хто кличе в гості, до себе додому. Гидко, звісно, що відчуваю таке щастя від того, що мене так шукали і раді бачити. Прямо неймовірно важлива персона, все селище не спить!

Шукали, напевно, більше через те, що думали як дурна Аліса знову в щось вляпалася і сама не впорається. Ех.

Та й ще, одразу помітно, що я пропала — у мене навіть і життя іншого немає. Тільки Маринка — подруга, а так, ношуся скрізь з ініціативами, куди занесе нелегка.

Кулак понуріше за хмару дивиться на людей у моєму тимчасовому номері. Явно кілька разів збирається щось сказати, але стримується.

Зібравши мені їжі і всякої всячини, вони всі йдуть. А Вася залишається.

Я просто не знаю, куди подітися. Потрібно відмитися від бруду, але сил у душ йти немає. Але при ньому соромно лягати спати в такому треші. І він ще залишитися може.

— Усе нормально?

Киваю і киваю. Жую булку якусь. Він мені ще води наливає, а я сміюся.

— Фсе, фсе, більше не можу. Фсе!

Куточки його губ смикаються, ніби він хоче посміхнутися, але стримується.

— Алісо, де записка? — глухо запитує Кулак, не дивлячись на мене.

— Перша в машині в мене, а друга була в кишені чохла телефону. Ех, завтра його там пошукаю.

Навіть не хочу думати. Скільки доведеться витратити на новий смартфон. Спокійно-спокійно, скоро машину продам і все стане чудово. А зараз і каблучку.

Його зітхання — красномовне. Хотів записку на власні очі побачити. І трохи втомлений.

А потім... я розумію дещо.

І обережно зі стільця піднімаюся, і ніби у ванну шлях тримаю, але ближче до виходу рухаюся.

У готелі має залишитися ще багато людей. Нічого він мені не зробить.

І я... не вірю, що це він. Не може бути такого. Як же так? Не можна настільки брехати? Тіло брехати так не може.

Кулак помічає: щось не так. Звісно ж.

— З тобою явно не все гаразд, — дратується він. — Ти — брехуха, і я... — Він зло зітхає і проводить рукою по обличчю. — Завтра вже все. Спати хочеш чи переклинює через втому?

— Хочу, — тихо відповідаю. — Вася. Тільки я нічого не говорила про записку тобі. Це точно. Звідки... звідки ти можеш знати?