Читати книгу - "Не чужі, Аріна Вільде"

Глава 27

Після гри Давид, здається, збирається додому, але я не хочу, щоб цей вечір так швидко закінчувався. Тому тягну його в бік кінотеатру. Ми беремо квитки на останній ряд. Одне відерко попкорну на двох та дві коли. На екрані — містичний трилер, але я вже давно не слідкую за сюжетом фільму.

Усе моє єство зосереджене на чоловікові поряд. Кожного разу, коли наші пальці торкаються випадково, коли ми водночас тягнемося за попкорном, всім тілом проходить тремтіння.

Мені б хотілося взятися за руки, прибрати підлокітник, що розділяє наші місця, і притиснутися до Леонова.

У якусь мить я сміливішаю. Кладу голову йому на плече, руку — на його коліно. Він напружується, коли я веду долонею вгору. Зупиняється, коли мої пальці в небезпечній близькості від його паху. Стискає мою руку, а потім переплітає наші пальці.

Я боюся дихати. Усе навколо зникає. І звуки, і люди. Є тільки я і він. Биття наших сердець і тепло тіл.

Давид здається спокійним. На відміну від мене. Ми сьогодні вже цілувалися двічі, чи буде нахабністю, якщо я ще раз спробую отримати від нього поцілунок?

Тягнуся до нього, проводжу язиком по куточку губ. Давид не відхиляється, лише ловить мій поцілунок та дарує свій. Короткий, але пристрасний. Розпалює полум’я всередині мене й нетерпіння. Шкода, що сьогодні наше перше побачення. Адже знаючи Давида, який він принципіальний та правильний, вечір закінчиться тим, що він відвезе мене додому.

А мені б хотілося трохи пестощів. Хотілося б побувати на межі.

Коли сідаємо в автомобіль, вже далеко за північ. Давид відчиняє для мене дверцята, між нами знову западає мовчання.

Він не одразу сідає в автомобіль. Через лобове скло спостерігаю за тим, як він прикурює. Видихає струмінь диму, підійнявши голову до неба. Задумливо дивиться вдалечінь, палить до самого фільтра. Обертається в мій бік. Скло тоноване, але він немов може бачити крізь нього, тому що дивиться прямо в очі.

— Ну що, їдьмо? — він приносить у салон прохолоду і свіжість. Це протвережує.

— Угу, — киваю я, пристібаючи ремінь безпеки.

Кілька хвилин потому, коли ми виїжджаємо зі стоянки торговельного центру на дорогу, Давид раптово запитує:

— Не хочеш до мене на каву? Я недалеко тут живу. Або відвезти тебе одразу додому?

Його питання вибиває все повітря з моїх грудей. Тому що всі ми знаємо, чим закінчуються запрошення дорослого чоловіка попити кави в нього вдома.

— Так, я тільки за, — вичавлюю із себе тремтячим голосом. Спогади про міцне тіло Давида все ще миготять перед очима.

До його дому насправді виявляється дуже близько. Я залишаю салон автомобіля й на негнучких ногах слідую за Леоновим. Не можу повірити, що я роблю це. Йду на першому побаченні до чоловіка додому. Хоча ми стільки часу знайомі, що це можна й не вважати першим побаченням.

Я жахливо нервую. Не уявляю, як це буде. Ми поп’ємо кави, а потім Давид поцілує мене й почне роздягати? Чи сподобається мені? Що якщо я зроблю щось не так і він більше не схоче мене бачити?

Ліфта в його домі немає. Це звичайна п’ятиповерхівка. Старенька, радянська. У нас усе місто усипане такими ж. Ми повільно підіймаємося сходами, і чим ближче четвертий поверх, тим сильніше б’є у ребра моє серце.

Давид дзенькає ключами, відчиняє спочатку один замок, потім інший.

— Проходь, — пропускає мене вперед, клацає вимикачем та зачиняє двері.

Мені стає ніяково, але тікати я вже точно не збираюся. Із зацікавленням оглядаю невеликий коридорчик та тягну блискавку на куртці вниз.

Ми з Давидом синхронно знімаємо взуття, я невпевнено переступаю з ноги на ногу, очікуючи, що буде далі, й не наважуюсь без господаря квартири йти на пошуки кухні.

Повертаюся до Давида та застигаю. Він пожирає мене очима. І я не знаю, чого в них більше — бажання або гніву. Мить — і він насувається на мене. Міцно хапає руками мою талію, втискає в стіну. Дихає гучно та переривчасто, обпалює своїм гарячим диханням моє обличчя. А потім жорстко впивається поцілунком у мої губи.

З мого горла виривається стогін. Такого я точно не очікувала. Щоб ось так, прямо з порога. Але мене тішить бажання Давида. Отже, я йому все ж не байдужа. Він просто стримувався весь цей час.

Долоні Давида пробираються до мого живота, солодка знемога проходить всім тілом. Я зариваюся пальцями в коротке волосся, притягую його до себе, бажаючи бути ще ближче.

Тепер усе по-дорослому.

Про таке я і мріяти не наважувалася.

Кілька хвилин палких поцілунків, і Давид раптово відхиляється від мене. Дивиться примруженим поглядом, обхоплює пальцями підборіддя, дихає через ніс часто і рвучко. Хоче щось сказати, але мовчить.

Його долоні переміщуються на мої плечі, він тисне на них.

— Опустися на коліна, — наказує він, і мої очі розширюються від подиву та легкого страху.

— Що? — хрипким голосом перепитую я.

— На коліна, — він смикає пряжку свого ременя, розстібає ґудзик. Клацає блискавка на його джинсах.

Я ковтаю клубок у горлі. Мене б’є сильне тремтіння, але я підкоряюся. Опускаюся на коліна перед Давидом, не розриваючи з ним зорового контакту.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно