Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

— У тебе в цистернах є охолоджена вода?

— Так, Оярсо.

— Тоді відведіть цього товстого гнау до дому для гостей і занурте головою в холодну воду; зробіть так багато разів і візьміть побільше води. Потім приведіть його назад. А я тим часом займуся своїми загиблими тросами.

Вестон не зовсім второпав, що саме говорив голос, — він все ще вперто намагався з’ясувати, звідки той лунає, — та в нього аж жижки затрусилися від страху, коли його підхопили і кудись потягнули сильні руки гросів. Ренсом хотів було крикнути навздогін щось підбадьорливе, та Вестон сам кричав так голосно, що ледве чи почув би хоч щось. Малакандрійські слова у нього в голові перемішалися з англійськими, і останнє, що долетіло до Ренсома, був пронизливий вереск:

— Ви за це заплатити — бух! бах!.. Ренсоме, заради всього святого… Ренсоме! Ренсоме!

— А тепер, — мовив Оярса, коли на вершині пагорба знову запала тиша, — вшануймо моїх померлих гнау.

На цих словах десятеро гросів підійшли до нош, на яких лежали їхні вбиті побратими, підняли голови і, не чекаючи знаку, заспівали.

Коли хтось вперше знайомиться з новим мистецтвом, то часто трапляється так, що те, в чому спочатку начебто не було сенсу, однієї чудової миті враз припіднімає край завіси, за якою криються сокровенні тайни цього мистецтва, і короткий погляд на приховані всередині невичерпні можливості викликає такий нестримний захват, що з ним годі й порівнювати будь-яке подальше розуміння — ба навіть найвитонченіше. Власне такий момент настав тепер і для Ренсома: він раптом збагнув малакандрійський спів, зрозумів, що його ритм породжений кров’ю, яка відрізняється від людської, серцем, яке б’ється швидше, і внутрішнім жаром, який палає сильніше. Спізнавши і полюбивши жителів цієї планети, він ніби набув здатності чути їхню музику їхніми ж вухами. З першими тактами гортанної похоронної пісні в його уяві постали велетенські скупчення незнаних небесних тіл, що неслися невідь куди з небаченою швидкістю, танцюючі велетні, вічна печаль і вічна втіха, та ще щось незвідане і водночас добре знане; його душа сповнилася благоговінням, перед нею ніби прочинилася райська брама.

— Нехай тіло відійде, — співали гроси, — нехай відійде, розтане і піде в небуття. Випусти його, відпусти, випусти м’яко, нехай упаде, як падає камінь з руки у тихі води. Дай йому впасти, втонути, зникнути. Там, унизу, ніщо не стане йому на заваді, адже вода не знає відмінностей, ця стихія єдина і неподільна. Відправ його у мандрівку, з якої немає вороття. Нехай полине донизу, звідтіля ж підніметься гнау. Це — друге життя, інший початок. Відкрийся ж, о барвистий світе, невагомий і безбережний. Ти — другий і кращий, цей же, перший — слабкий і немічний. Коли всередині світів палав жар, вони породжували життя, але то були тільки бліді, темні рослини. Тепер ми бачимо їхніх дітей, які ростуть далеко від сонця в сумній місцині. Потім небеса породили інші світи: виткі трави, що прагнуть до неба, ясноволосі ліси, ланіти квітів. Перші — темні, другі — ясні. Перше — породження світів, друге — сонячних зір.

Десь такою Ренсом запам’ятав, а згодом і переклав цю пісню. Коли гроси змовкли, озвався Оярса:

— Настав час розсіяти рухи, що були їхніми тілами. Так Малелділ розсіє всі світи, коли виснажиться й остаточно вичерпається те перше, немічне.

Він подав знак одному з пфіфльтріґів, який негайно підвівся і підійшов до тіл. Гроси, відступивши кроків на десять, знову заспівали, проте цим разом тихо, майже нечутно. Пфіфльтріґ по черзі торкнувся кожного з трьох мертвих якимсь маленьким предметом, чи то скляним, чи кришталевим, а тоді по-жаб’ячому відстрибнув вбік. Ренсом мимоволі зажмурився, бо все навколо осяяв спалах сліпучого світла, а в обличчя ніби вдарив сильний вітер. Та це тривало тільки якусь частку секунди, і вже за мить все заспокоїлося. Ренсом глянув на ноші — вони були порожні.

— О Боже, як така штукенція згодилася б на Землі! — сказав Дивайн Ренсомові. — Уявляєте, вбивцям не треба було б морочити собі голову, куди подіти труп, га?

Ренсом не відповів, бо саме думав про Гйої; зрештою, він і не встиг би нічого сказати — на алеї з’явився злощасний Вестон у супроводі сторожі, і всі повернулися до них.

XX

Грос, який очолював сторожу, був, очевидно, дуже совісний, бо відразу став трохи стурбовано виправдовуватися:

— Сподіваюся, Оярсо, ми все зробили правильно, — почав він, — та я не зовсім певний. Ми занурювали його головою в холодну воду, та на сьомий раз йому з голови щось упало. Спочатку ми подумали, що то в нього відвалилася маківка, та потім побачили, що це покриття, зроблене зі шкіри якоїсь іншої істоти. Тоді одні стали говорити, що ми вже сповнили твою волю, зануривши його сім разів, а інші, навпаки, казали, що цього мало. Врешті-решт ми занурили його ще сім разів і маємо надію, що все зробили правильно. Воно багато говорило, особливо наприкінці, та ми нічого не зрозуміли.

— Ви все зробили дуже добре, Гноо, — мовив Оярса. — А тепер відійдіть, щоб я його бачив. Мені треба з ним поговорити.

Сторожа розступилася. Від холодної води Вестонове зазвичай бліде обличчя розчервонілося і стало схоже на спілий помідор, а волосся, не стрижене, звісно, з часу прибуття на Малакандру, прилипло до чола довгими прямими пасмами. З носа і з вух у нього ще скрапувала вода. Вираз обличчя свідчив, що перед зібранням — сміливець, який страждає за велику справу і безстрашно чекає, ба навіть прагне найгіршого; на жаль, малакандрійці зовсім не зналися на земній фізіогноміці й відтак не могли належно оцінити його старання. Щоб пояснити поведінку Вестона, варто згадати, що того ранку йому вже довелося пережити всі жахи очікування неминучого — стосовно цього у нього не було сумнівів — мучеництва, та ще й чотирнадцять разів мимохіть, образно кажучи, підставити голову під холодний душ. Дивайн уже давно знав свого приятеля і гукнув йому по-англійськи:

— Спокійно, Вестоне! Ці чортяки вміють навіть атом розщепляти — або робити щось дуже подібне! Говоріть з ними обережно і покиньте правити свої дурні теревені, чуєте?

— Отакої! — відповів той. — І ви теж уже в них за свого?

— Тихо, — пролунав голос Оярси. — Ти, товстуне, так нічого і не розповів мені про себе, тож я розповім тобі сам. У своєму світі ти сягнув великої мудрості в науках, що стосуються тіл, і зумів побудувати корабель, який може перетнути небеса; проте в усьому іншому в тебе розум тварини. Коли