Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

ти вперше прибув сюди, я послав по тебе, щоб виявити тобі честь. Ти ж, наче темний невіглас, злякався і вирішив, що я бажаю тобі зла, а тому пішов, як звір іде на звіра іншої породи, й упіймав у свої тенета Ренсома, готовий віддати його гаданому злу, перед яким сам тремтів від страху. Сьогодні, побачивши його тут, ти вдруге ладен був віддати його мені, щоб урятуватися самому, все ще вважаючи, що я хочу завдати йому кривди. Ось так ти ставишся до свого побратима, представника своєї раси. А що ти задумав зробити з моїм народом, мені відомо. Ти вже вбив кількох моїх підданців, а прийшов, щоб убити всіх. Тобі однаково, гнау перед тобою чи ні. Спершу я думав, що ти не зважаєш тільки на тих істот, у яких тіло відрізняється від твого, проте у Ренсома тіло таке ж, як у тебе, а ти готовий убити його так само, як і будь-кого з моїх гнау. Я не знав, що Кривий вчинив у твоєму світі стільки зла, і все ще не можу всього цього збагнути. Якби ти був моїм, я б розплотив тебе тут і тепер. Не думай, що це пустопорожні слова; моєю рукою Малелділ чинить і значно більші діяння, і я міг би знищити тебе навіть на межі твого світу. Та поки що я ще не прийняв остаточного рішення. А тепер говори. Я хочу побачити, чи є в тобі хоч щось, окрім страху, смерті і жадоби.

Вестон повернувся до Ренсома.

— Бачу, — сказав він, — ви обрали для своєї зради найвідповідальніший момент в історії людства.

По тому повернувся туди, звідки чувся голос, і мовив:

— Знаю, ти нас вбивати. Не боятися. Інші приходити, робити цей світ наш.

Тут уже зірвався на ноги Дивайн:

— Ні, ні, Оярсо! — закричав він. — Не слухати його. Він дуже дурний, він марити. Ми — маленькі люди, хотіти тільки гарненькі краплі сонячна кров. Ти дати нам багато сонячна кров, ми йти назад у небо, ти нас ніколи більше не бачити. І все, добре?

— Помовч, — сказав Оярса. Ледь помітно для ока змінилося світло — якщо тільки це взагалі можна було назвати світлом — у тому місці, звідки лунав голос, і Дивайн якось дивно зіщулився, зблід на виду і, важко дихаючи, знов опустився на землю.

— Продовжуй, — мовив Оярса Вестонові.

— Я не… не… — заговорив було той по-малакандрійськи, але запнувся і роздратовано додав англійською:

— Нічого не можу сказати їхньою клятою мовою!

— Говори по-своєму, і Ренсом переповість твої слова по-нашому, — запропонував Оярса.

Вестон одразу ж погодився, бо не мав сумнівів, що для нього настала остання година, а тому твердо вирішив перед смертю висловити все те, чим справді переймався, — звісно, не враховуючи науки, якій присвятив своє життя. Тож він прочистив горло, став у позу оратора і почав:

— Можливо, я здаюся вам звичайним розбійником з великої дороги, але на моїх плечах лежить тягар відповідальності за долю майбутніх поколінь людської раси. Ваш первісний, племінний устрій життя, знаряддя кам’яного віку, хатини-вулики, примітивні човни і нерозвинуту соціальну структуру годі й порівнювати з нашою цивілізацією — з нашою наукою, медициною і правом, з нашою армією, з нашою архітектурою, з нашою торгівлею і нашою транспортною системою, яка стрімко зводить нанівець простір і час. Наше право витіснити вас — це право сильнішого стосовно слабшого. Життя…

— Хвилинку, — перебив його Ренсом по-англійськи. — За один раз я більше не зумію.

А тоді, повернувшись до Оярси, став перекладати. Зробити це було дуже непросто, і виходило не найкраще — десь так:

— У нас, Оярсо, є такі гнау, які забирають їжу і… речі в інших гнау супроти їхньої волі. Він каже, що він — не такий. Він каже, що те, що він тепер робить, дуже змінить життя тим нашим людям, які ще не народилися. Він каже, що у вас гнау одного роду живуть всі разом, у гросів є списи, які були в нас дуже давно, хатини у вас маленькі і круглі, човни — невеликі і легкі, як у нас раніше, і ви маєте тільки одного правителя. Він каже, що у нас все інакше. Він каже, що ми багато знаємо. Він каже, що коли в нас жива істота відчуває біль у тілі і слабне, то нам іноді відомо, як це зупинити. Він каже, що в нас є багато кривих людей, і ми їх убиваємо або зачиняємо у хатинах, а ще в нас є люди, які залагоджують сварки між кривими гнау через подруг, хатини чи речі. Він каже, що ми знаємо багато способів, завдяки яким гнау з однієї країни можуть убивати гнау з іншої країни, а деякі навмисне вчаться це робити. Він каже, що ми будуємо дуже великі і міцні хатини з каменю та інших речей — як пфіфльтріґи. Ще він каже, що ми обмінюємось між собою багатьма речами і можемо перевозити важкі вантажі дуже швидко і далеко. Через усе це він і каже, що якщо наші гнау повбивають всіх ваших гнау, то це не буде кривим учинком.

Не встиг Ренсом перевести подих, як Вестон повів далі:

— Життя величніше за будь-яку моральну систему, і його вимоги є абсолютними. Не зважаючи на племінні табу та прописні істини, воно невтомно торує свій шлях від амеби до людини і від людини — до цивілізації.

— Він каже, — заходився перекладати Ренсом, — що живі істоти важливіші за питання про те, кривий вчинок чи ні… ні, так неправильно, він каже, що краще бути живим і кривим, ніж мертвим і… ні, він каже… каже… Оярсо, я не можу сказати вашою мовою те, що він каже. Словом, він каже, що добре тільки одне: щоб було дуже багато живих істот. Він каже, що перед першими людьми було багато інших тварин, і ті, які жили пізніше, були кращі за тих, які жили раніше, і народжувалися тварини не тому, що старші розповідали молодшим про добрі і криві вчинки. Ще він каже, що ці тварини зовсім не знали жалю до інших.

— Воно… — почав було знову Вестон, але Ренсом перебив його:

— Вибачте, але я забув, що таке «воно».

— Життя, ясна річ, — огризнувся Вестон. — Воно безжально ламало всі перепони й усувало всі недоліки, і сьогодні у своїй найвищій формі — цивілізованому людстві — і в мені, як у представникові зазначеної найвищої форми, здійснило цей міжпланетний стрибок, який, можливо, назавжди вирве його з обіймів смерті.

— Він каже, — перекладав далі Ренсом, —