Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

— Гаразд, гаразд! Валіть далі, — буркнув Дивайн. Він явно втрачав довіру до свого компаньйона.

Вестон прочистив горло і знову зігнувся над старим гросом.

— Ми його вбивати! — надсаджувався він. — Показувати, що ми могти робити. Кожен, хто не робити все, що ми казати, — ми його — бух! бах! — вбивати так само, як той! Ви робити все, що ми казати, — ми давати багато гарний річ! Дивись! Дивись! — і він вихопив із кишені разок дешевого різнобарвного намиста — Ренсом ладен був крізь землю провалитися від сорому — та заходився теліпати ним перед носом у своєї сторожі, повільно обертаючись на місці і репетуючи: — Гарно! Гарно! Дивись! Дивись!

Результат перевершив геть усі сподівання. Ціла буря звуків, яких ще зроду не чуло людське вухо, — гроси гавкали, пфіфльтріґи дудніли, сорни гуділи — розірвала безгоміння цього священного місця, розбудивши ехо аж у далеких горах. Навіть повітря в гаю ніби сповнилося легеньким передзвоном — то бриніли сріблясті голоси елділів. Втім, варто віддати Вестонові належне: він хоч і зблід на виду, проте самовладання не втратив.

— Не кричати на мене! — загримів він. — Не пробувати мене залякати! Я вас не боятися!

— Не ображайся на них, — мовив Оярса, і навіть його голос звучав тепер ледь-ледь інакше. — Вони не кричать на тебе, вони просто сміються.

Та Вестон не знав, як по-малакандрійськи «сміятися»; зрештою, він не зовсім розумів сенс цього слова й будь-якою іншою мовою, тож тепер стояв і роззирався навколо з дещо спантеличеною міною. Ренсом не знав, куди очі подіти від сорому, і вже мало не молився, щоб Вестон припинив свій ганебний експеримент, та він погано знав ученого. А той чекав, доки стихне гамір, переконаний, що точно додержується всіх правил спілкування з дикунами — спочатку залякати, потім задобрити, — і вже напевно не належав до тих людей, у яких після однієї чи двох невдач опускаються руки. Тож коли він знову завертівся на місці, наче дзиґа на вповільненій кіноплівці, лівою рукою вряди-годи витираючи піт з чола, а правою трусячи намисто, глядачів здолав новий напад сміху, який повністю заглушив його голос; втім, Ренсом бачив, як ворушаться у нього губи, і не сумнівався, що він і далі горланить своє «Гарно! Гарно!». Регіт ставав дедалі гучнішим: очевидно, десь глибоко на споді Вестонової тренованої пам’яті заворушилися невиразні спогади про те, як йому колись давно довелося розважати свою маленьку небогу, котрій на той час не було ще й року, — і він, схиливши набік голову, став незграбно підстрибувати та пританцьовувати, від чого спітнів іще сильніше; Ренсом лишень здогадувався, що він при цьому ще й лопоче щось схоже на «Уті-і… пу-уті…». Здавалося, тієї миті навіть зірки на небі розібрав сміх.

Врешті-решт великий фізик остаточно знесилів і зупинився. Такої комедії Малакандра ще не бачила — всі присутні насміялися донесхочу. Коли в гаю знову запанувала тиша, Ренсом почув, як Дивайн каже по-англійськи:

— Заради Бога, припиніть корчити з себе блазня, Вестоне. Чи ж ви не бачите, що з цього нічого не виходить?

— Так, наче не виходить, — визнав Вестон. — Я починаю думати, що вони ще тупіші, ніж нам здалося спочатку. Може, я спробую ще раз? Чи хочете самі?

— Та йдіть ви до дідька! — промимрив Дивайн і, повернувшись до компаньйона спиною, всівся просто на землю, дістав з кишені цигарницю і закурив.

— Дам-но я це шаману, — мовив Вестон. Скориставшись тим, що всі заворожено стежили за Дивайном, він підійшов до старого гроса і спробував одягнути намисто йому на шию. Та тросова голова виявилася трохи завеликою, і намисто просто повисло на ній, нагадуючи якийсь дивний, одягнений набакир вінець. Грос легенько мотнув головою, наче пес, якого потурбували мухи, приглушено схропнув, але не прокинувся.

— Твої побратими несповна розуму, Ренсоме з Тулкандри? — озвався Оярса. — Чи, може, вони надто перелякані, щоб відповідати на мої запитання?

— Як на мене, Оярсо, — відповів Ренсом, — вони не вірять, що ти тут, і думають, що всі ці гнау подібні на маленьких дітей. Товстун намагається залякати їх, а потім задобрити подарунками.

Почувши Ренсомів голос, бранці рвучко обернулися. Вестон уже відкрив було рота, проте Ренсом випередив його і швидко заговорив по-англійськи:

— Послухайте, Вестоне, це не якийсь там хитрий фокус. Он там, посередині, де, якщо добре придивитися, видно світло чи щось подібне на світло, справді стоїть істота, яка принаймні не поступається розумом людині і, здається, живе неймовірно довго. Припиніть вести себе з нею як із дитиною і відповідайте на запитання. Послухайтеся моєї поради, говоріть правду і не кричіть.

— Бачу, цим тварюкам наче вистачило розуму злигатися з вами, — буркнув Вестон. Втім, коли він знову звернувся до сплячого гроса — бажання розбудити уявного шамана перетворилося у нього на справжню настирливу ідею, — голос його звучав уже трохи інакше.

— Ми не хотіти його вбивати, — сказав він, показуючи на Гйої, — не збиратися його вбивати. Сорни сказати нам привезти людина, дати її ваш великий голова. Ми полетіти назад у небо. Він, — тут Вестон вказав на Ренсома, — приїхати з нами. Він дуже кривий, він втікати, не робити, як ми, що казати сорни. Ми бігти за ним, привести до сорни, хотіти робити, що ми говорити і що казати сорни, бачити? Він нас не слухати і бігти, втікати. Ми бігти за ним, бачити великий чорний, думати, він нас вбивати, ми його вбивати — бух! бах! Все через кривий людина. Він не втікати, бути добрий — ми за ним не бігти, чорний не вбивати, бачити?! Ви мати кривий людина — кривий людина робити біда — ви його тримати, нас відпускати! Він вас боятися, ми не боятися! Слухати…

Вестон так розійшовся, що його крики нарешті призвели до наслідків, яких він так довго добивався. Старенький грос розплющив очі й сумирним і трохи здивованим поглядом уп’явся у дивне створіння, що дерло перед ним горло, а тоді, усвідомивши, мабуть, що сидить у не надто доречній позі, поволеньки звівся на ноги, шанобливо вклонився Оярсі і спроквола почвалав геть, так і не помітивши у себе на голові намиста, яке сповзло йому на праве вухо. Розгублений Вестон завмер на місці з роззявленим ротом, проводжаючи очима постать, що неквапно віддалялася, аж доки не зникла в гаю поміж стеблами гігантських квітів.

Тишу порушив голос Оярси:

— Ми вдосталь повеселилися. Тепер час почути правдиві відповіді на наші запитання. У тебе, гнау з Тулкандри, щось не те з головою, в ній забагато крові. Чи тут Фірікітекіла?

— Я тут,