Читати книгу - "Ось ваш вінець, леді"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Марді торкнулася долонею мого обличчя й промовила:
— Ох, як би я хотіла, щоби ти ніколи не починав розслідування цієї справи. Як би я хотіла...
— Ну ж бо, мила, — сказав я, беручи дівчину за руку, — коли б не це розслідування, то ми б не зустрілися. А зараз поїдемо туди, де нам буде добре разом і де ми зможемо забути про всю цю справу... от побачиш.
І, озираючись назад, я можу сказати, що це була чи не найдурніша фраза в моєму житті.
Розділ шістнадцятий
Проблеми почалися чотири дні по тому, як ми оселилися в лісовому будиночку. Ті чотири дні були найпрекраснішими в моєму житті. Уся та місцина належала тільки нам, і ми робили все, що хотіли. Ми одягалися так, як нам, заманеться, і їли, коли того забажали. Ми вставали, лише донесхочу належавшись у ліжку, і розважалися тим, що ловили рибу на волосінь, аж поки нам не набридало. Усе це було надто добре, аби тривати довго.
Перший передвісник біди з'явився з листоношею. Мені повернули три мої статті. Я не йняв віри власним очам. Просто сидів і витріщався на ті статті та час до часу поглядав на листки відмови[48], надруковані на машинці. Свого часу я отримував достатньо таких листків, аби знати, яким буде їхній зміст, навіть не читаючи тих багатослівних нісенітниць.
Марді вийшла з кухні, несучи тацю. Побачивши моє обличчя, вона застигла на місці, а тоді поставила тацю та підійшла до мене.
— Що сталося? — запитала дружина.
Я відповів, що не знаю. Сказав, що, певно, сталася якась помилка абощо.
— Але що саме сталося? — знову запитала Марді.
Я показав їй листки відмови. Вона стояла, читаючи їх, і в задумі її чоло вкрилося зморшками.
— Може, вони просто недостатньо добре написані? — врешті-решт припустила Марді.
Я сказав, що, можливо, справа була в цьому. Проте знав, що ні. Щось пішло не так, і це геть мені не подобалося. Я роками згодовував свої матеріали цим газетам, і вони радо хапали усе, що їм давав. Й отепер, не сказавши ані слова, вони дали мені відкоша.
— Послухай, мила, нам на якийсь час доведеться трохи зменшити свої витрати. Я розраховував, що ці матеріали забезпечать нас на кілька тижнів.
Марді серйозно подивилася на мене.
— Хочеш сказати, що у тебе закінчуються гроші?
Я знизав плечима.
— Ну, власне, так... Гадаю, десь так воно і є.
— І це все? Ти впевнений, що це все?
І цього вже було цілком достатньо, однак я не хотів тривожити Марді.
— Авжеж, це все... просто невдовзі грошей буде обмаль.
Марді обвила мене рукою за плечі.
— Ми дамо собі раду, — сказала вона. — Не хвилюйся. Нам не потрібно багато грошей.
Після сніданку я подався до кабінету та добре все обдумав. Перевіривши свій банківський депозит, виявив, що грошей на ньому набагато менше, ніж собі уявляв. Це мене схвилювало. Тоді я замовив міжміський дзвінок до одного з редакторів.
Урешті-решт з ним таки вдалося зв'язатися.
— Ідо чого була та вигадка з поверненням моїх матеріалів? — промовив я у слухавку.
— Що ти маєш на увазі? — коротко й доволі грубо озвався він.
— Послухай, Джонсоне, зі мною так не можна. Я виконав чимало роботи для вашої редакції. Якщо вам не сподобалася та стаття, то чому було просто не написати мені, що з нею щось не так?
— Вибачай, Мейсоне, та ми більше не потребуємо твоїх статей. Ми шукаємо нових талантів.
— От лише не треба розказувати цю казочку про сірого бичка, — парирував я. — Ми ж з тобою завжди добре ладнали, друже. То чом би не сказати мені все, як є? Я витримаю.
— Тоді приїзди до міста та пообідаймо разом, — дуже тихо пролунав його голос у слухавці.
— Так і зроблю, — відповів я та закінчив розмову.
Опісля пішов шукати Марді. Вона була на веранді, прикрашала її квітами.
— Я збираюся до міста, — повідомив дружину. — Це стосується тих статей. Маю зустрітися з редактором і все з ним обговорити.
— Можна мені поїхати з тобою? — попросила вона. — Я маю на увазі, чи можна поїхати з тобою до міста та походити крамницями, поки ти будеш зайнятий?
Я похитав головою.
— Не зараз, моя мила. Хочу, аби ти ще якийсь час побула подалі від сторонніх очей. Та я і не надовго, скоро повернусь.
— Я приготую тобі смачну вечерю, — сказала Марді.
Я бачив, що їй не хочеться залишатися на самоті, проте дружина не збиралася нічого ускладнювати. Обійнявши її, запитав:
— Привезти тобі щось з міста?
Марді похитала головою.
— Ми мусимо заощаджувати гроші.
Я засміявся.
— На часі все не так уже й кепсько.
— Наразі... не «на часі»[49].
— Як скажете, пані вчителько.
Марді стривожено поглянула на мене.
— Я до тебе не присікуюсь, хіба ні?
Я вишкірився в усмішці.
— Авжеж-таки, присікуєшся... цілісінький день і більшу частину ночі.
До міста я дістався близько дванадцятої години. Після спокою та тиші рибальського будиночка усе тут здавалося геть неправильним. Згаявши трохи часу в барі за випивкою, я під'їхав до будівлі «Глоуб».
Джонсон чекав мене надворі. Це видалося дивним, однак я нічого не сказав. Те, як хутко він заштовхав мене до таксі, навело на думку, що Джонсон тривожиться, аби ніхто не побачив його у моєму товаристві.
— Добряче ж ти мене здивував, — сказав я.
Джонсон нервово бгав пальцями свою краватку.
— Так, мені дуже шкода, що так сталося, — промовив він.
— Гаразд. Нумо, випиймо десь і поговорімо про все. Розкажи-но мені, як у тебе справи?
Він трохи знизав плечима.
— О, та потроху.
— А як дружина?
— У неї все добре.
По тих словах ми цілий квартал сиділи мовчки. Я почав нервуватися. Ми заїхали подалі від головної вулиці, вийшли з таксі коло тихого ресторану, де навряд чи було багато відвідувачів, і піднялися сходами.
Коли ми всілися за столиком та вихилили кілька трунків, я вирішив, що саме час Джонсонові перейти до справи.
— Ну, то що це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ось ваш вінець, леді», після закриття браузера.