Читати книгу - "Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов"

Топ-терорист

Я опинився перед закритим судом. Мене звинуватили в підготовці терористичного акту — то все, що я зрозумів. Головним речовим доказом був незавершений шкіц будинку. Всі інші шкіци, які були в блокноті, лише поглиблювали мою провину і насамперед шкіц парламенту, неоґотика, кінець дев’ятнадцятого сторіччя, унікальні стрільчасті дашки на ґзимсах над скульптурками театральних потвор, наче з кришталю, який, здається, ось-ось розлетиться вдрузки. Я, звісно, все заперечував, почуваючись, мов у тягучій рідині, з якої марно силкуюся виборсатись. Я збагнув, що маю адвоката, якого ніколи в житті не мав. Звідки він? Хто той добродій, котрий оплатив мені його послуги, які нічого не допомогли. Що довше тривало це назване у протоколах і медіях трибуналом непорозуміння, це жалюгідне видовище, я перестав розрізняти, де адвокат, а де обвинувач, обоє плуталися в моїй уяві і в моїх очах, зненацька адвокатові виростали підстрижені вуса державного прокурора, а в прокурова збивалася набакир перука пришелепкуватого і ще й, до всього, виявляється, лисого мого адвоката. Я дивувався, скільки набралося свідків моєї терористичної діяльності і навіть один, котрий добровільно здався й розкаявся і з яким — він так і заявив — я кував пекельний план, дарма що я його бачив уперше.

Не пам’ятаю, скількома роками в’язниці закінчився вирок і як звучало формулювання — зрештою, в житті то не найважливіша цитата. Я не лічив ні сонць, що зазирали в ґратчасте віконце, посаджене на недосяжній для мене висоті, ні брязкоту ключів, ані клацання замків на дверях — їх відмикали щоразу так довго й марудно, наче було їх із двадцять. Одного разу їх відімкнули остаточно і, всучившии мені в руки вузлик, мій наплечник, випхали за високу браму, над якою хижо клубочилися сувої колючого дроту, під’єднаного до електрики — це ж треба розтринькувати струм на ось таку бутафорію.

Мені здалося, що сонце почало світити по-іншому відтоді, як я востаннє його бачив. Я просувався вздовж в’язничного муру, йшов через пустища і покинені оселі, що їх безкарно доруйновував час, крізь слами і передмістя, вздовж панельних будинків і підземними переходами. Глянувши в дзеркальну, затемнену зсередини вітрину, на якій була намальована величезна рулетка, я вжахнувся. Таким я себе ніколи не бачив — навіть тоді, коли доводилося старцювати: в мене втупилася фізія затятого злочинця. Тепер я скидався на справжнього терориста, якого злякався би й сам, стрівши на шляху, якого, зрештою, сам і злякався.

Вокзал (продовження)

В кишені все ще лежала квитанція, моя валіза все ще стояла в камері схову — вірність, з якою вона прочекала на мене, довела мене до розчулення. Вона відразу визнала мене за господаря, тоді як усі інші, включно з вантажником, відмовилися; хіба ще лише портьє в готелі, в якому я вряди-годи зупинявся, впізнав, хоч і з подивом, у мені мене («Що ж це Вам заподіяли! В нас часто викрадають мільйонерів — забагато негідників та й, ніде правди діти, народ бідний»), пустив у комірчину, де я помився і поголився, відбатувавши найогидніші пасма, він із розумінням поставився до мене («Кредитну картку у Вас теж вкрали. — Ну, звісно! Що це я, дурень, питаю»), і мені не залишалося нічого іншого, як зізнатися, що вкрали не лише кредитну картку і що проблема не тільки в кредитній картці й не у ній взагалі, а в тому що в мене вкрали роки (скільки, я не знав достеменно) життя. «Відібрали Ваш бізнес?» — вжахнувся він і подався назад, і мені здалося, що він на мить завагався, чи правильно зробив, впустивши мене сюди, але почуття людяності і рештки приятельства, адже — хай там що — ми зналися не так уже й коротко, взяли гору. «Можна сказати й так», — відповів я і промовив, можливо, не так до нього, як до себе: «Відібрали бізнес».

На щастя, в моїй валізі виявилися якісь документи, нечинна посвідка, про яку я забув і на якій стояло не тільки моє ім’я і прізвище, а й була приклеєна світлина, кутик якої зачепив офіційний штемпель цивільної установи, яка мені його свого часу видавала. Крім того, я зміг назвати по-пам’яті добру половину речей, спакованих у ній, і я був би забрав її, якби з мене не почали вимагати доплати за весь той додатковий і неоплачений час, який вона тут прозберігалася. Бачили б ви, як вона тягнула назустріч мені свої ремінці-рученята, благаючи: «Забери мене звідси, визволи з бусурманської неволі!», нагадавши блаженний час, коли я передруковував на «Sholes & Glidden» «Плач бранки в бусурманській неволі» та інші плачі — я не здивувався б, якби вона знала їх напам’ять. З суми доплати я вирахував, скільки часу провів за ґратами, ходячи туди і сюди, сюди і туди і поміж тим ходінням туди-сюди працюючи на власне утримання; того часу було не так уже й багато, правосуддя міста виявилося поблажливим, а доля прихильною, хоча коли я опинився на волі, мені здалося, що простримів у тій непривітній хурдизі вічність.

Це дало мені бодай сякий-такий орієнтир, і хоча не повернуло валізи, проте я не нарікав — життя, тобто бізнес, як його щойно назвав портьє, навчило мене не бідкатися і не побиватися; я продемонстрував упертому пияцюрі руку, покладену на руку, зігнуту в лікті (сподіваюся, за це мені не пришиють тероризм і не зроблять рецидивістом) — я не знаю, чи та посоловіла скотина зрозуміла, про що йдеться, чи він узагалі ще був здатний що-небудь розуміти, крім квитанцій і монетного дзенькоту; я обернувся і рушив геть.

Так само протермінованими виявилися квитки на потяг, за які ніхто не збирався повертати мені гроші. «Якби Ви здали їх за шість годин до відбуття потяга, Ви б отримали їхню повну вартість». — «Я не міг їх здати за шість годин до відбуття потяга». — «Якби Ви їх здали за три години до відбуття потяга, Ви б отримали їхню вартість мінус комісійні». — «Я не міг здати їх за три години до відбуття потяга». — «Якби Ви їх узагалі здали до відбуття потяга, Ви б отримали шістдесят відсотків їхньої вартості». — «Я взагалі не міг їх здати». — «Тоді Вам доведеться купувати нові». — «Я не міг їх здати через незалежні від мене обставини». — «Шановний пане, Ви повинні робити в житті так, аби обставини були залежні від Вас, а