Читати книгу - "День попелу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чому ти мені нічого не сказала?
Рашель не підвела погляду від грон.
— А що я мала сказати?
— Що Жакоб — твій чоловік.
Опустивши повіки, дівчина механічно виконувала звичні рухи. Клац-клац-клац... Закінчивши оббирати кущ, вона повернулась до Івани. Її райдужка набула сірого відтінку, неначе хмари переселилися з неба до її очей.
— Це для твоєї статті, так? Хотіла дізнатися про моє життя у подробицях? Можеш бути задоволена, вдова жертви, оце так сенсація!
Раптом обличчя Рашель попливло, наче розігрітий віск. Від опіку скорботи його вродливі риси викривилися у м’яку, плинну, страхітливу маску.
Івана лагідно обійняла дівчину за плечі, тоді твердо взяла її за талію.
— Я відвезу тебе додому. Ти не в змозі працювати.
Рашель дала себе відвести, а інші посланці розступалися перед ними. Івана помічала в їхніх очах відблиск докору, німий осуд. Рашель зламалася, виказала слабкість, а тепер давала світській собі допомогти.
Жінки дійшли до джипа, припаркованого неподалік від галявинки, де покійний Жакоб читав свою ранкову молитву. Івана відчиняла двері, коли Рашель, вибившись із сил, впала на сходинку авто. Цього разу це був напад плачу, справжній, сильний, у належній формі.
Минуло кілька хвилин. Івана не наважувалася втрутитись. Коли Рашель нарешті задихала рівніше, слов’янці сяйнула ідея, достойна справжнього паскудного фліка. Настав час — тепер, коли ворог лежав біля її ніг — витягти з дівчини трохи інформації.
— Я бачила тіло Жакоба біля каплиці, — бовкнула Івана.
Рашель не відреагувала. Вона сперлась на дверцята, стиснувши коліна й розвернувши досередини ступні. Її калоші загрузли в калюжі червонуватої багнюки. Справжня поранена тварина, мізерна тут, на землі, владарка в небесному царстві.
— Бачила родиму пляму на його передпліччі.
Рашель усміхнулася, хитаючи головою. Її посмішка була водночас цинічною і жовчною.
Івана грубо закатала рукав анабаптистки й оголила таку саму пляму.
— Ви були братом і сестрою, так?
Рашель мовчки подивилася на відмітину на своїй руці. Тоді різким рухом вивільнилася з Іваниних рук й підвелася.
— З нами Бог, — прошепотіла вона замріяним голосом. — Він послав нам цей вітер, аби до вечора все висохло й добре горіло.
— Чи Жакоб був твоїм батьком?
— Нас урятує лиш попіл... — не змовкала дівчина. — Нарешті, після вогню, почнеться нова пора.
Івана ледве не вліпила їй ляпаса. Натомість знову схопила анабаптистку за руку та прошипіла тремтливими губами:
— Відповідай!
Рашель знову вивільнилась, так зміривши Івану поглядом, наче оцінювала її розумові здібності (або фізичну силу), прикидаючи, чи влізе в неї ще. Тоді відчинила дверцята авто.
— Сядь за кермо, я хочу дещо тобі показати.
57
Спершу вони заїхали до школи забрати двох дочок Рашель: восьмилітню Естер і п’ятирічну Марію. Дві краплинки чистоти з очима кольору неочищеного срібла, дещо тьмяніші копії матері.
Івана не розуміла, що відбувається.
Поки Рашель спілкувалася з учителькою, флікиня намагалася заговорити з дівчатками, але марно. Не страшно, їй вдалося: вона була в самому серці Дієцезії, там, куди ніколи не потрапляє жоден світський. І була там офіційно, а не потай, як із Марселем.
Довкола неї повнилося життям і криками шкільне подвір’я — звичайне пустище з низько скошеною травою. Веселі дітлахи з блискучими очима та розпашілими на морозі щічками ганялися одне за одним і лазили парканами.
— Усе. Можемо їхати.
Опинившись у машині, Рашель більше не сказала ні слова. Сліз також більше не було. Час від часу вона жестом указувала шлях. Івана не могла завадити собі сподіватися: юна вісниця от-от покаже їй якесь таємне місце, відкриє якийсь секрет, посвятить у якусь жахливу правду...
Так вони проїхали не один кілометр — Дієцезія виявилася більшою, ніж можна було б подумати. У плані краєвидів нічого нового: ті самі виноградники, ті самі згорблені поміж листя спини. Утім, на галявинах між ділянками винограду деякі посланці змінили вид діяльності: вони штовхали завантажені лозами тачки, тягнули колоди, носили оберемки одягу.
— Що вони роблять?
— Я ж тобі вже пояснювала, вони готують багаття.
Івана помітила інших чоловіків, які крокували узбіччям, із почорнілими обличчями, брудними рукавами, полотняними мішками в руках. Їхні білі капелюхи сильно постраждали.
— А ці?
— Ці приносять деревне вугілля, щоби розпалити вогонь.
Як вони про це не подумали? Маєток от-от мав перетворитися на величезне вогнище, тож деревне вугілля в роті Самюеля й Жакоба символізувало це аутодафе. Вбивця вказував на День попелу. Але чому?
— Куди ми їдемо, мамо? — запитала одна з дівчаток на задньому сидінні.
— До Жана.
Малеча скрикнула від захвату — вони раділи цьому дню, коли їх раптово забрали зі школи на загадкову прогулянку.
— Хто такий Жан? — запитала Івана.
Рашель не зводила очей з дороги, яка перетворилася на багнисту стежку, пориту вибоїнами й багряними калюжами.
— Їхній брат, — коротко відповіла вона.
— Скільки йому років?
— Сім.
— І... де він?
— В інших! — закричали дівчатка.
Їхні голоси стали водночас захопленими й наляканими, як у дітей, що обговорюють якусь таємницю.
— В інших? — перепитала Івана, кидаючи на них погляд у дзеркало заднього виду.
Дівчатка взялися нишком гиготіти, але Рашель обернулася й суворо зиркнула на них. Малеча одразу ж змовкла.
— Хто такі ці інші? — повторила Івана.
— Потерпи.
58
На обрії з’явилися дві будівлі, які утворювали на рівнині літеру Г. Зведені з цегли й накриті шифером, ці споруди не мали нічого спільного з дерев’яними стодолами посланців. Усі віконниці були зачинені, що посилювало затворницьке враження. Івані мимоволі згадалася казка про трьох поросят і цегляний будинок найбільш завбачливого з них.
— Припаркуйся тут, — наказала Рашель.
Вирулюючи, Івана помітила дивну деталь: авта, які вже стояли на парковці, були не звичними вантажівками і не сільськогосподарськими машинами, дозволеними режимом «Ordnung і Gelassenheit». Це були бусики без розпізнавальних знаків, які нагадували радше швидку допомогу чи кур’єрський транспорт.
Вийшовши з автівки, вони мовчки пішли за дівчатками, які підскакували, тримаючись за руки. Перша несподіванка: вхідні ворота — розсувна перегородка з чогось на кшталт неіржавкої сталі — були оснащені кодовим замком, що виглядало дивно для території, на якій нібито заборонялися будь-які прояви сучасності.
Рашель, не вагаючись, покладала кнопками. Тепер вона вже була не невинною овечкою, відрізаною від зовнішнього світу, чи навіть прибитою горем удовою. Упевненість рухів,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День попелу», після закриття браузера.