Читати книгу - "Король у Жовтому"

— Слухай, Кліфорде, — мовив він, — я тебе не впізнав.

— То все через мої вуса, — відповів той. — Довелось пожертвувати ними через забаганку моєї… мого друга. Як тобі мій собака?

— Так то твій собака? — здивовано вигукнув Гастінґс.

— Звісно. Ця гра у квача з полісменом внесла різноманітність у його життя. Але тепер його знають, тож доведеться зав’язувати із цим. Він втік додому. Той бешкетник завжди так робить, коли до ловів долучаються садівники. А шкода, йому так подобається качатися на травичці.

Потім вони обговорили Гастінґсові плани на майбутнє. Кліфорд ввічливо запропонував допомогу в студіюванні.

— Розумієш, той старий котяра — я маю на увазі превелебного Байрама — розповів мені про тебе задовго до нашої першої зустрічі, — пояснив Кліфорд, — тож ми з Еліотом будемо раді зробити все, що в наших силах.

Потім, знову звірившись із годинником, він пробурмотів:

— У мене є десять хвилин, аби встигнути на потяг до Версаля. Aurevoir[117].

Він уже зібрався було йти, як раптом помітив дівчину, що прогулювалась біля водограю, і шанобливо зняв капелюха, збентежено усміхнувшись.

— Чому ти не у Версалі? — спитала вона, вдаючи, що не помічає присутності Гастінґса.

— Я… я туди саме збираюся… — знічено відповів Кліфорд.

Якусь мить вони дивились один на одного, а потім Кліфорд, червоний мов рак, пробурмотів:

— З твого дозволу, маю честь представити тобі мого друга, месьє Гастінґса.

Гастінґс низько вклонився. Дівчина приязно усміхнулась, але було щось холодне у спокійному кивку цієї охайної парижанки.

— Мені б хотілося, — сказала вона, — аби месьє Кліфорд приділяв мені більше уваги, особливо коли перебуває у товаристві такого чарівного американця.

— М-може, я вже піду, Валентино? — спитав Кліфорд.

— Звісно, — почулось у відповідь.

Кліфорд неохоче пішов, здригнувшись, коли дівчина докинула: «І передай мої найщиріші вітання Цецилії!» Потім дівчина теж розвернулася, аби піти, але раптом згадала про Гастінґса. Поглянувши на нього, вона похитала головою.

— Месьє Кліфорд такий нерозважливий, — усміхнулася вона. — Іноді це доводить мене до сказу. Ви, звісно, чули про його успіх у Салоні?

Він розгубився, і це не пройшло повз її увагу.

— Ви ж були у Салоні?

— Насправді, ще ні, — відповів той. — Я приїхав до Парижа тільки три дні тому.

Не звернувши особливої уваги на його пояснення, дівчина продовжувала:

— Ніхто й подумати не міг, що в нього стане снаги створити щось справді вартісне, але у день напередодні вернісажу весь Салон був вражений. Месьє Кліфорд, дуже ґречний та елегантний, ходив повсюди з орхідеєю у петельці. Він виставив у Салоні чудову картину.

Вона усміхнулась своїм спогадам і подивилася на фонтан.

— Месьє Буґро розповів мені, що месьє Жульєн був настільки вражений, що лише приголомшено потиснув руку месьє Кліфорда і забув поплескати того по спині! Поважний татко Жульєн забуває поплескати когось по спині… — повторила вона замислено.

Гастінґс, здивований її знайомством зі славетним Буґро, подивився на неї з неабиякою повагою.

— Скажіть, а чи ви часом не студентка Буґро? — сором’язливо запитав він.

— Я? — здивовано перепитала вона й зацікавлено поглянула на нього.

Чи він, бува, не дозволив собі якогось непристойного жарту за такий короткий час їхнього знайомства? Хлопець зніяковів.

«Оце жартівник!» — подумала дівчина.

— Ви, мабуть, також вивчаєте мистецтва?

Вона обіперлася на ручку своєї парасольки й допитливо подивилася на нього.

— Чому ви так вирішили?

— Бо ви говорите про мистецтво у такій манері…

— Ви глузуєте з мене, — мовила вона, — це не найкращий взірець манер.

Побачивши, як Гастінґс червоніє з голови до п’ят, дівчина замовкла.

— Давно ви в Парижі? — поцікавилася вона через деякий час.

— Три дні, — серйозно відповів той.

— Але ж… Ви… Навряд чи ви тут новенький! Ви надто добре розмовляєте французькою!

Помовчавши трохи, вона спитала:

— То ви таки новенький?

— Так, — відповів він.

Дівчина сіла на мармурову лавку, на якій нещодавно відпочивав Кліфорд, і поглянула на нього, розгорнувши над головою парасольку.

— Я вам не вірю.

Він сприйняв її слова як комплімент і на мить завагався. Потім, зібравши докупи всю свою відвагу, хлопець зізнався, наскільки зеленим і необізнаним він насправді був, та ще й так щиро, що її блакитні очі широко розкрилися від подиву, а на губах заграла осяйна усмішка.

— Ви ніколи не бачили студії?

— Ніколи.

— А натурницю?

— Ні.

— Дуже цікаво! — сказала дівчина, й вони обоє розсміялися.

— А ви? — спитав Гастінґс. — Ви бачили студію?

— Сотні.

— А натурниць?

— Мільйони.

— І ви знаєте Буґро?

— Так, а ще Генне, Константа, Лоренса, Пюві де Шавана, Даньяна, Куртуа та… та решту з них!

— І ви стверджуєте, що ви не художниця.

— Даруйте, — серйозно перепросила вона. — Коли я сказала таке?

— Хіба не казали? — засумнівався він.

Вона подивилась на нього, заперечливо хитаючи головою, а потім почала малювати парасолькою якісь візерунки на піску під ногами. Гастінґс сів біля неї, поклав руки на коліна, наче школяр, і спостерігав за струменями води, що били з фонтана. Маленький хлопчик, вдягнений у моряцький костюмчик, штовхав човника і кричав: «Я не хочу додому! Я не хочу додому!» Його нянечка звела до неба руки.

«Він поводиться, наче звичайний американський хлопчисько», — подумав Гастінґс, і туга за домом знову охопила його.

У цей час няня перехопила човника, залишивши малюка стояти біля «бухти».

— Месьє Рене, підійдіть до мене, і ви отримаєте свого човника.

Хлопчик сердито крикнув у відповідь:

— Я сказав тобі повернути мені човника! І не називай мене Рене, мене звати Рендл, і ти це чудово знаєш!

— Агов! — гукнув до нього Гастінґс. — Рендл? Це ж англійське ім’я.

— Я американець, — проголосив хлопець чудовою англійською, обернувшись до Гастінґса, — а ця дурепа кличе мене Рене, бо мама називає мене Рені…

Із цими словами він оминув роздратовану нянечку і сховався за Гастінґсом, який зі сміхом підхопив хлопця і всадив собі на коліна.

— Мій земляк, — пояснив Гастінґс дівчині поряд. Говорячи це, він усміхнувся, проте клятий клубок у горлі нікуди не дівся.

— Ви що, не бачили зірок і смуг на моєму кораблі? — спитав Рендл. Звісно ж, американський прапор маяв на щоглі кораблика у руках нянечки.

— О, — вигукнула дівчина, — він такий милий! — і нахилилася, аби у приливі почуттів поцілувати хлопчика, проте малий Рендл випручався з Гастінґсових рук й одразу ж потрапив в обійми нянечки, яка кинула на дівчину нищівний погляд. Вона почервоніла й закусила губу, поки няня, не зводячи з неї погляду, тягла хлопця геть, напоказ витираючи йому щічку. Дівчина глянула на Гастінґса.

— Якась хвора жінка! — обурився той. — В Америці більшість нянечок тільки зраділи б, якби хтось поцілував їхню дитину.

На