Читати книгу - "Сполохи [Літературна критика та есеїстика]"

здійснюється в тюремних мурах, у наскрізь атеїстичному XX столітті, описує ці події як щось природне, як те, що може (й повинно) статися з кожним, обходячись найпростішими символами, які давно стали загальниковими — хрест, страсна путь, небесний Отець, небесна батьківщина тощо. Письмо Стуса у кращих віршах збірки стає таким щільним і точним, що сприймається як іще не чувана добра вість. Тут з’являються численні церковнослов’янізми, давньогрецькі міфологічні імена та поняття, латинізми, які звучать переконливо й достовірно для сьогоднішньої рецепції, ось у чому найбільше диво! Достовірним є й те, що поет пригадує свої попередні втілення — ще перед народженням Христовим — або описує власне перепоховання в майбутньому, з перших рядків упізнаване для тих, хто був присутній на скорботній церемонії в листопаді 1989 року:
Був віщий сон: немов на катафалку, іще живий, я, везений на кару, конаючи, востаннє подивляв стьмянілі юрми, що кудись спішили, і висів понад світом синій чад. Обабіч мене — ті мої друзяки, що бог їм радий, ніби дириґують процесією, подають поради, як краще грати передсмертну мить…      («Був віщий сон: немов на катафалку…»)

Достовірним є також те, що орфічно-піфагорійські мотиви поет черпає не лише з книжок, прочитаних свого часу на волі, але й із безпосереднього, пригаданого досвіду передіснування. В його камері, максимальним зосередженням духовних сил перетвореній на келію, взагалі нема книжок, за винятком Ґете, але в цій Стусовій збірці оживає стільки архаїчних топосів європейської літератури та культури, що докладно прокоментувати її можна лише озброївшись довготривалим абонементом до академічної бібліотеки. Прикро, до речі, що від 1999 року, коли з’явилося перше, досить повне зібрання творів Василя Стуса, видане завдяки самовідданій праці малесенької щопти вірних пам’яті поета дослідників, було так небагато цікавих і фахових статей, уже не кажучи про монографії, які досліджували би справді важливі аспекти його біографії і творчості. Очевидно, для українського літературознавства Василь Стус і досі залишається надто недосяжним на підкорених ним верховинах духу, що є зайвим свідченням незавершеності його екзистенційного проекту, котрий полягав у докорінній модернізації (а не постмодернізації) національної культури. Тут можна вказати кілька істотних моментів «Часу творчості», які дають підставу говорити про універсальність і синтетичність цього Стусового набутку, який, кажучи словами Томаса С. Еліота, встановлює критерій, що в порівнянні з ним хоч поетичні, хоч літературознавчі спроби багатьох наших сучасників здаються мізерними.

Одне з досягнень Василя Стуса в «Часі творчості» — це введення трансцендентного до біжучої історії, або, за Шелеровою об’єктивною ієрархією цінностей, присвоєння того, що святе, всуціль блюзнірчому і профанному контекстові XX століття. Якраз у цьому його подібність із Данте й «виправдання» зовнішньої схожості, яку так люблять підкреслювати у своїх спогадах Стусові сучасники. Ця духовна зустріч відбувається не в імітаторському замірі написати український аналог «Божественної комедії», що його пробував здійснити Юрій Клен, а в безпосередньому переведенні тих самих джерел, що породили «Енеїду» Верґілія і «Комедію» Данте, в русло новітнього українського мовомислення. «Час творчості» не копіює формальних структурних рамок великих першозразків, він успадковує і транслює далі — нам, читачам, — їхню спрямованість, яка полягала у глибоко особистісному переживанні присутності сакрального в профанній реальності — і в причетності трансцендентних цінностей до фізичного й історичного світу. «Я злий на «Енеїду», дуже злий, ніколи не любив її гумору, але читав — і тільки для мови», — напише Стус про твір Котляревського через дев’ять років у листі до дружини й сина (1.06.1981). Це зло небезпідставне, адже парадигмою Стусового шляху як «людини долі» є Еней «правдивої», Верґілієвої поеми. Зорю і матір, яка «вміє жити, аби світитися, немов зоря», можна збагнути лише за посередництвом образної філософії Верґілія — але не Котляревського. Повністю ізольований від зовнішнього світу, поет зустрічається в собі з силами, які перевищують репресивну могутність наддержави, а його безсумнівну прив’язаність до матері перетворюють на сакральний зв’язок і місце теофанії. Тільки в цьому контексті вірш «Возвелич мене, мамо…» перестає сприйматися як побудований на невластивому застосуванні християнської лексики. Смисли, архетипні зв’язки і символи, що ринуть крізь Стуса, пишучи ним, існували задовго до приходу Христа, ще за Енея та Венери, котра тепер «щедро так горить» у заґратованому вікні. Прикметно, що ця сакралізація побутових і родових зв’язків поширюється згодом і на дружину Стуса. До порівнянь із Данте вдавався і сам Стус, щоправда, непрямо, вітаючи дружину з днем народження: «Зичу їй по-старому — бути схожою до тієї Валі, яку я вигадав собі. А вигадував я за найкращими зразками, аби на довгій розлуці було чим урівноважити свої «страсті» по ампутованому світові…Всі жінки страждають, бо любов інакше зветься — розлукою. До речі, це саме пише — і дуже тонко — Тернер: мовляв, Данте мав смисл, маючи дружину, тужити за Беатріче (Леся Українка в «Забутій тіні» має меншу рацію, менш художню рацію, обстоюючи за дружиною великого флорентійця: цілком дарма, бо щоб усправедливити ставлення Данте до дружини, треба було їй, забутій тіні, жити на розлуці, їздити на побачення за тисячі миль і все життя — сподівання і прощання — міняти місцями — аби не докучило ні те, ні друге). Так, скажімо, як Валя, що ціле життя живе в моїй мрії — як весталка мого храму» (до рідних, 6-10.05.1984).

У своїй «Європейській літературі й латинському середньовіччі» Ернст Роберт Курціус доводить, що Беатріче є міфом, створеним Данте, вона аж ніяк не може бути реальною флорентійською жінкою, інакше «Комедія» стала би виявом нечуваної єресі. Адже Данте визнає за Беатріче місце в об’єктивному процесі спасіння світу. Ця його Дев’ята Пані є космічною силою, яка еманує із сил іще могутніших, вступаючи до історичного процесу і впливаючи на нього. Таке перетворення особистого переживання й досвіду на міф Курціус уважає підставовою схильністю Данте. Його Беатріче — не повернена любов юнацьких літ, Беатріче Портінарі, а еманація Бога в жіночій іпостасі. У Василя Стуса мати обертається античною богинею і Богородицею; земна дружина, Валентина Попелюх — весталкою