Читати книгу - "Сполохи [Літературна критика та есеїстика]"

та живим утіленням небесної Беатріче, тобто Джеммою Донаті й Беатріче в одній особі. Саме отаке перетворення/преображення знайомих облич у небесні лики і є проникненням трансцендентного в історичне, вічного — в минуще. Ця міфологізація історії помітна і в переході, здійсненому згодом у «Палімпсестах», — замість схематичної «нужденної вдови», яка «провадить» до богорівного Костомарова про необхідність жертовного чину, з’являється приголомшливий образ небесної дружини-лебедині, що в «беручке багаття України мене, за руку взявши, повела».

Варто зауважити, що у «Веселому цвинтарі» і «Часі творчості» задіяно й інші топоси, зокрема, дружина для поета постає й дружиною, й донькою, природа — мамою та дружиною, а сам Стус і його народжуваний Бог утілюють загадковий образ «старого хлопця» (puer senex) («мій внук і прадід» або пізніше, у «Палімпсестах»: «І ти — чи то старий, чи немовля» («Цей шлях до себе. Втрачена земля…»)). Прискіпливо проаналізувавши мотив «старого хлопця» в його розвитку від пізньої античності до середньовіччя, Курціус у згаданій праці зазначає, що збіг таких численних і розмаїтих фактів присутності «старого хлопця» у багатьох культурах можна пояснити лише тим, що тут працює архетип, уявлення, яке належить до колективного засвідомого в розумінні Карла Ґустава Юнґа. Проривом цих самих джерел на поверхню індивідуальної свідомості Василя Стуса великою мірою пояснюється і феномен «Часу творчості».

Говорячи про орфічно-піфагорійські ідеї у викладі Стуса, не слід забувати і про поетів неоплатонізм, і про його гностицизм (чого вартий хоча б «прелютий» Бог, можливо, проекція образу Сталіна, котрий «постав, як лютий бич і можновладця»), про ранньохристиянські мотиви та стоїчну філософію. Зрештою, навіть останню свою книгу «Птах душі», здається, безповоротно загублену в російських архівах ФСБ, сам Стус також називав стоїчною: «Закінчив свою збірку «Птах душі» — відчайдушно прозову, майже без пафосу, неримовану, майже розмовних інтонацій, сумно-спокійну, без надриву. Стоїчну — такий її музичний ключ» (до рідних, грудень 1983). Хоча світ, описуваний у «Часі творчості», до нестерпного позбавлений гармонії, міри і справедливості, однак він упізнаваний для поета і повторюваний на рівні одиничних явищ, особистостей та подій, у ньому, як і за Піфагора, існує переселення душ і пригадування ними своїх попередніх утілень. Річ у тому, що Стус сягає тих реґіонів буття, які є джерелами релігійного досвіду загалом; там цей досвід іще не здиференційований, його історичні артикуляції з’являться з г о д о м у вигляді вчень грецьких орфіків та піфагорійців, індуських брамінів, християнських містиків тощо. І автори орфічних гімнів, і Христос, Будда та Магомет черпатимуть свої вчення та чудотворні здібності з цих джерел світла, так само, як Верґілій, Данте або Стус — своє «вміння накликати натхнення». Розплутуванням, ідентифікацією та класифікацією релігійних мотивів його творчості обов’язково займуться майбутні дослідники, і саме «Час творчості» стане для них тим першотекстом, де ще гарячий і живий містичний досвід поета записаний ним власноруч. Говорячи про орфізм Стуса, слід мати на увазі оце проникнення поета до загальнолюдських джерел релігійного досвіду, до джерел людської самості, яка там, у глибинах праслів, виявляється і божественною. Якщо врахувати перманентну духовну кризу «трьох століть безнадії», історичні та екзистенційні обставини, за яких здійснилося це проникнення, то «Час творчості» постане для нас аналогом одкровення. Якраз такого досвіду одкровення неможливо зімітувати, він модерний і архаїчний одночасно, одночасно апокаліптичний і спасенний.

Життя нестерпне й неможливе, народження марне, що швидше душа повернеться до небесної прабатьківщини, то краще для неї, адже з кожним наступним роком земних страждань вона дедалі більше забуває про справжнє джерело свого походження (вірш «У безберегім морі кораблі…»), вважаючи його, врешті-решт, химерним сном, який привидівся на світанку юності, до якої нема вороття: «У передсвітті мав я дивен вік, ані турбот, ані гризот не знавши. І тільки по народженні пропащі постали літа».

Ця роз’єдиненість людської душі, «сон сну», невиконання нею свого покликання, недотримання передвизначення, забування про високий «царський» сан, увесь цей цілком гностичний набір викликає шал аскетизму, умертвлення ненависної плоті, вольових учинків, які межують з абсурдом і видаються для стороннього ока втратою інстинкту самозбереження або, в інших термінах, нездатністю до соціальної адаптації. Між іншим, у Стуса тіло — не завжди вмістилище душі, часом душа огортає тіло, вкриває його, тобто вона — вся назовні (що, до речі, тільки збільшує її вразливість), є видимою формою, зримою ідеєю, лицем і прочитуваним виразом його («Ви лялечки із алкоголем щасть, загорнуті в свою усохлу душу, ще начувайтесь: тіло ваше здушить ця зраджена душа»).

Через кілька днів гностичний відчай закинутої в життя душі, її безпам’ятство, аскетичні постанови, прагнення повернутися до небесної землі анулюються: «людина — небожитель, не відданий ані добру, ні злу, лише живому — тому, що у русі шукає, прагне, твориться, кишить» («Усе — в народженні, усе — у плоті й крові…»). Але схематичний дидактизм цього вірша насторожує — і не випадково: просто Стус надто близько підпустив до себе Ґете, якого перекладає щодня, і це промовляє ще одна з чужих подоб, персона-маска-личина, перед якою, як і перед Зеровим, Стус відчуває особливий пієтет — мабуть, завдяки компенсаторній аполлонічності, легкості, гнучкості, — юний Ґете не без гордості називав це здатністю бути хамелеоном, а старий — прямуванням понад могилами (риси, практично відсутні у Стуса, за винятком здатності набувати чужих подоб — яка поета страшенно гнітила і якої він остаточно позбувається саме тут, у камері-келії: «І ось нарешті: сто чужих подоб, що встрягли в тебе, як отруйні стріли, поодпадали»).

Колообіг душ у природі призводить до того, що «Колись Ісусом мудрий був Іуда і став Іудою Ісус Христос». Це твердження позбавлене оцінковості, воно — констатація факту, майже науковий безсторонній опис або ж релятивізм, властивий як послідовному стоїку, так і незворушному буддистові. Отака раптова холодність і байдужість до конвенційних релігійних постатей находитимуть на Стуса згодом іще не раз, і важко відповісти однозначно, чи це було спричинене «вистиганням духу», чи невправністю, а може, наслідком якогось зовнішнього перебою процесу творення вірша (про обставини, в яких писав Стус, починаючи з цього, першого року ув’язнення, й до смерті, не можна забувати); хай там як, але часами в його віршах промовляє голос позалюдського, голос теорії відносності, так би мовити. Цей рядок та подібні до нього примушують засумніватися в тому, що християнська персоналістська метафізика є єдиним ключем до Стусової творчості.

І тут треба уважнішого погляду на присутність Ґете в камері слідчого