Читати книгу - "Сполохи [Літературна критика та есеїстика]"

пік цього життя, від якого розходяться концентричні «палімпсестні» кола. Ця книга поезій, створена у в’язничному «реколектарії», а також супутні обставини її творчої історії розбуджують один із найгрізніших і найблагісніших архетипів — архетип Спасителя. Саме тут Стус остаточно розв’язує драматичну суперечність свого світогляду, якої він довго не помічав, синтезуючи дві взаємовиключні життєві настанови, які умовно можна позначити «кшталтування» та amor fati.

Своєю тривалою перейнятістю кшталтуванням Стус значною мірою завдячує Ґете і Рільке, поетам, яких він чи не найбільше любив і перекладав. Викшталтуваний дух, «кристалічність», врешті-решт — «муж» на противагу «жіночості духу, як атрибуту нашої духовності» — цими категоріями Стус оперує протягом усього життя. Любов до долі, покірність їй — так само один із найчастіше повторюваних мотивів. «Центром зацікавлення поета є осмислення буття людини в умовах, визначених їй не залежним від неї фатумом», — писав у передмові до «Часу творчості» Дмитро Стус[9]. Суперечність полягає в тому, що «фатум» протистоїть «кшталтуванню» й обидві настанови формують два відмінні типи екзистенційних постав. Кшталтування є настановою романтичною, воно залежить від людських зусиль і вчинків, здійснюючись як утілення раціонального проекту й жодного ірраціонального фатуму, здатного впливати на мій вибір та поведінку, не існує. Проект Василя Стуса та й самого Ренесансу 60-х полягав у модернізації української культури; починаючи з найраніших студентських років, автори й теми, з якими провадив діалог молодий поет, не мали нічого спільного із заґумінковим хуторянством та самовдоволеним етнографізмом. Конспекти прочитаних філософських праць, щоденникові нотатки, а найголовніше — власні твори Стуса та численні переклади з німецької є переконливими свідченнями свідомо втілюваної програми подолання не тільки «залізної завіси» соціалістичного реалізму, а й ксенофобійного народництва, численні ідеї якого, до речі, соцреалізм успішно експлуатував. У цьому контексті зрозумілішим стає пієтет, яким Василь Стус оточував постать Миколи Зерова: він відчував себе безпосереднім спадкоємцем розстріляного професора і дійсно був однією з неусувних ланок, що з’єднує розірваний у 30-х роках ланцюг часів. Можна навести чимало цитат, які підтверджують духовну солідарність ідей, тем, критеріїв у Зерова і Стуса, але зупинимось на одній, з «Феномена доби»: «Поети попередніх десятиліть, сформалізовані в украй переспіваному світі епігонів Шевченка, просвітян і такого далекого для нашої поезії європейського модерну, сприяли витворенню певного модуля українського поета як такого, модуля, що, як мур, перегороджував дорогу українській музі і утруднював появу справді нового обдарування. …Згадаймо першого революціонера нашої культури Панька Куліша, як його називали неокласики. Саме він визначив той комплекс проблем нашого духовного життя, який майже в усьому своєму обсязі був повторений у часи літературної дискусії 1873–1878 pp., знову став актуальним на початку XX століття і відкрижений червоним олівцем М. Зерова і М. Хвильового у часи літературної дискусії 1925–1928 pp. Хвильовий наголошував на тих моментах, які з’ясовував для себе П. Куліш, і які стоять перед українською сьогоденною культурою». Ці слова підхоплюють нитку розмови, започаткованої Зеровим, одразу вводячи читача в коло проблем, що залишаються актуальними ось уже добру сотню років. Апелюючи до Зерова, Стус не тільки продовжує розмову, примусово обірвану на півслові; він шукає підтримки й опертя в спорідненому психологічному типі, закинутому до схожих життєвих обставин. З поля зору дослідників чомусь випадає той факт, що Стус одним із перших зазнав політичних репресій. Його, щоправда, на деякий час оминув арешт (за ґратами в 1965 році опинилися Іван Світличний, Михайло й Богдан Горині, Іван Гель, Михайло Осадчий, Валентин Мороз та інші), але назавжди був перекритий доступ до освіти і роботи за фахом, уже не кажучи про заборону друкувати його твори або навіть згадувати його ім’я в публікаціях. Серед віршів тих років є кілька творів, де з’являється постать Миколи Зерова як «двійник, найближчий варіант від твого голосу». Адже за своїми інтелектуальними і творчими потенціями Стус належить саме до того типу, що й Зеров — це вчений-поет, людина кабінету й бібліотеки, яка долає тиск несприятливого соціального середовища і власних невротичних реакцій за посередництвом цілеспрямовано створеного кшталту характеру. Передчуваючи подальші удари комуністичної влади, Стус намагається змоделювати ситуацію, тотожну власній — і знаходить взірець у долі знищеного комуністами професора Зерова («Ти — мертвий. Мертвий ти…», «У липні сніг упав…», «Колеса глухо стукотять…»). Сьогодні, коли ми роззираємося навсібіч, шукаючи своїх, українських Аверінцевих і Гаспарових, важко подолати гіркоту розуміння, що наші Аверінцеви й Гаспарови були — як Василь Стус, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Юрій Бадзьо та інші найсвітліші голови з покоління шістдесятників — брутально відтручені від інтелектуальної праці в розквіті творчих сил, поплатившись за вміння мислити хто — тривалим ув’язненням, хто — не менш багаторічним мовчанням, а хто й смертю в промерзлому карцері. Ті ж, кому здавалося, що вони вціліли, залишившись на волі дорогою ціною більших або менших компромісів з власним сумлінням, насправді опинилися в умовах, по-своєму ще безвихідніших за фізичну ізоляцію і, в кожному разі, аж ніяк не сприятливіших для вільної творчої самореалізації.

Повертаючись до категорії фатуму або долі у творчості й світогляді Василя Стуса, зауважимо, що, на відміну від кшталтування, вона повністю належить класичній традиції (за влучним визначенням Володимира Топорова, взірцевою «людиною долі» є Еней Верґілія). Приймаючи поняття долі, визнаючи існування незалежного від її свободи волі фатуму, людина тим самим відмовляється від життя в розчаклованому світі, від можливості свідомого й раціонального кшталтування себе, своєї культури, або неприйнятного соціального устрою: упокорюючись «долі» або долаючи саме «її» (а не проблеми, що їх треба розв’язати задля досягнення раціонально визначеної мети — модернізації української культури й нації, скажімо), людина узалежнює себе від чогось зовнішнього, непідвладного зусиллям її волі — від штивно витрактуваної традиції, наприклад, від свого православного або католицького коріння, від того чи того канонічного образу — Бога, соціалістичної батьківщини тощо. Отже, значно спрощуючи, можна сказати, що настанова на покірність долі властива класичному типові характеру, тоді як дух самочинної діяльності і кшталтування, втілення ідеї — невід’ємна приналежність характеру романтичного. Якимсь чином Стусові вдається — принаймні, в період «Веселого цвинтаря» і «Часу творчості» — синтезувати дві настанови в одній.

Поезія «Часу творчості» — це не глосолалія містика, на якого найшов Бог. Тут майже нема екзальтованості й пафосу, радше зніяковіння перед тим, що відбувається в надрах поетової особистості, і відповідальність за нього. Людина, яка переживає таке тривале релігійне осяяння (або згадаймо призабутий термін — обоження), з якою Преображення