Читати книгу - "Високий Мисливець"

Але цього було мало, щоб вигнати смуток з очей Апакама.

— Ти був у нас, залишив нас, потім знову повернувся. Хіба ти не можеш зостатись у нас назавжди? Хіба не можеш поставити собі дім і жити поміж нас?

— Я був серед вас, тепер повернувся і, можливо, колись приїду сюди знову, але я не можу жити тут завжди. Ні Очопана, ні жодна інша дівчина мені не потрібні. Хочеш знати чому? Тому, що я хоч і простий воїн, але іншого народу, з далекого й холодного краю. У мого народу багато воїнів, та, коли проб'є година, жоден з них усе одно не може лишатися на чужині.

Мисливець спробував відігнати спогади про рідний край, такий далекий і холодний. В чужині такі спогади переслідують людину невідступно. Йому захотілося побути на самоті, і, щоб урвати розмову, мисливець відбувся жартом:

— Облиш сумніви, хлопче. Очопана моя наймолодша ні—вало — сестра або, скоріше, ін-вате — онука. Мабуть, Жапотек сподівалася бачити тебе чоловіком її доні Обілеки. Скажи, щоб вона почекала, поки ти станеш вождем, тоді ти візьмеш їх обох, — якщо, звісно, дозволить Очопана.

Тільки тепер юнацькі очі засяяли вогнем нічим не затьмареного щастя.

Мисливець осідлав коня. Валка навантажених волів уже наближалася до села. Він помахав своїм індіанським друзям рукою, вітаючи їх, і вирушив на захід.

Мисливець виїхав із села не тільки для того, щоб побути на самоті. Він мав залагодити кілька справ, щоб не вскочити в халепу. Річ у тім, що він з одним із своїх друзів домовився зустрітись у Наліке. Мисливець покладався на те, що Наліке — занедбане, майже безлюдне село, отож якщо його друг прибуде туди і раніше за нього, то не наразиться там на небезпеку.

Однак тепер обставини змінилися. В Наліке повно людей. Щоправда, всі вони у доброму настрої і готуються до свята. Але хтозна, як його відзначатимуть. Цілком імовірно, що за таких обставин, які нині склалися, свято стане релігійним, і чужоземці на ньому будуть небажані гості. І хоч самого мисливця індіанці запросили відзначити разом з ними обжинки, він не був певен, що так само привітають і його друга, навіть якщо той приїде до Наувільйо у важливій справі. Крім того, між індіанцями і Барранко Бранко спалахнула війна, а друг, якого чекав Караї, був одним із тих людей, що прибули з Ріу Гранді. Індіанці могли подумати, що він шпигун. І хоч цей чоловік не мав нічого спільного із своїми негідниками-земляками, а навпаки, — в цьому Караї не сумнівався, — бажав індіанцям добра, вони навряд чи повірили б йому, тим більше, що колись він уже намагався налагодити контакт з кадувеями, але так невдало, що мусив тікати, покинувши значну частину своїх товарів, які віз для обміну. Та чого тільки не трапляється в джунглях. Завдяки його невдалій спробі зав'язати стосунки з кадувеями заприязнилися між собою Високий Мисливець і Байджокігі. Тепер мисливець поспішав йому назустріч, щоб умовити повернутись назад і відкласти відвідини до сприятливішого часу.

Чоловіка, якого волів зараз побачити Караї, звали Тімотео Фейхоо. Він був полковником, одним з керівників визвольного руху в Ріу Гранді. Але Фейхоо швидко пересвідчився, що далеко не всі керівники мають такі високі переконання, як він, і зрозумів, до чого може призвести боротьба, на чолі якої стоять нечесні, загребущі люди. Фейхоо не хотів битися проти своїх товаришів по зброї, навіть коли побачив, що ті люди не гідні поваги. Проте він не хотів переходити і на бік ворогів, які були нічим не кращі за його спільників, і тому, втративши інтерес до боротьби, виїхав з країни задовго до поразки революції.

Полковник сподівався, що йому пощастить оселитися в іншій країні, де він житиме з праці своїх рук. У нього були різні наміри, проте здійснення їх залежало здебільшого від стосунків з індіанцями. Спершу Фейхоо хотів торгувати з ними, та його спіткала невдача (це ще добре, що Наувільйо так і не дізнався, хто був тим останнім торговцем, який поміж іншими товарами завіз кадувеям і барильце горілки). Потім він надумав прокласти дорогу, яка зв'язала б місто Міранду з річкою. Вона мала пролягти через індіанські землі. Отож він вирішив розвідати переходи через Бодокенські гори, але зробити це міг тільки з допомогою індіанців. Побувавши вперше у тих місцях, Фейхоо дослідив грунт понад річечкою Набілеке і дійшов висновку, що він дуже родючий, на ньому можна сіяти значно більше культур, ніж то вирощували в цій країні. Однак полковник не хотів валити й випалювати ліс, щоб розчистити поле, він волів краще зорати пампаси, які досі вважалися безплідними. Це було нечувано. Для цього він замовив кілька плугів та інше хліборобське знаряддя. Проте, щоб здійснити такий задум, йому і потрібні були ділянки на індіанській землі. Адже в інших місцях землі вже були населені людьми, які розводили худобу. А поблизу Набілеке великі простори пустували. Отож розорані поля не треба було обгороджувати, щоб захистити від худоби. Про все це полковник і хотів поговорити з вождем, а мисливець сприяв своєму другові.

Караї зустрівся з ним кілька років тому саме тут, на землях кадувеїв. Вони обидва були тоді ще незнайомі між собою, майже необізнані з місцевими умовами і робили перші спроби налагодити зв'язок з індіанцями. Весь статок Караї, тоді убогого біженця, складався з того, що він мав на собі, і єдиною цінністю і гордістю мисливця була рушниця з дамаськими стволами і чудовими вигравіруваними візерунками на металевих частинах. Він купив її колись як антикварну річ за десять золотих у відомого празького зброяра Новотного, і тут, у джунглях, вона викликала захват. Та, на лихо, з неї не було чим стріляти, бо Караї мав лише півбляшанки пороху і трохи свинцю. Він пишався також своїм мачете, викутим з найкращої американської сталі. Оце, власне, й усе, що мало якусь вартість. Що ж до його одежини, то про неї годі й говорити. Вона була вся пропалена і подрана. Від протимоскітної сітки зосталася лише половина — друга згоріла.

У своєму сповненому пригод житті Караї не раз