Читати книгу - "Кінець світу в Бреслау"

— Він відрубав їй голову багнетом і виколов очі, — мовив Лазаріус і розпочав внутрішнє обстеження. — Вона була венерично хвора. Перед смертю не мала статевого акту. Сліди проникнення відсутні.

«Перенесені та існуючі захворювання: не знаю».

Кров Ґайссена після того, як його прив’язали до люстри, липкою й густою масою наповнила череп. Тиск підвищувався, червоніли скроні, у вухах чимраз швидше пульсувало. Милосердний багнет, спрямований у пахову артерію, поклав кінець стражданням консервативного радника, прихильника міцної батьківської влади, завсідника дешевих мебльованих кімнат і любителя опери.

«Політичні погляди й партійність: прихильниця націонал-соціалістів, власне кажучи, захоплення примітивною силою її членів».

— Вони сконали дві години тому, — порушив мовчанку Мюльгауз. — Я допитав «мадам». Вона не знає, ким був убитий. Його особа відома лише нам: Елерсові, вам і мені. Ага, ще Круммгельц, але той пари з вуст не випустить… У Круммгельца було нічне патрулювання. Він був сам. Це його викликала вражена власниця борделю. Тепер те, що нам відомо: Ґайссен приходив не дуже часто, але регулярно. Завжди о шостій ранку, коли більшість дівчат спала міцним заслуженим сном. Він хотів зберегти incognito. Домовлявся завжди з однією й тією самою дівчиною. По телефону. З цією зустрівся уперше. Вона була новенька. Насолоджувався нею під оперу, — Мюльгауз глянув на платівку «Перстень Нібелунгів». — Отже, нам відомо, що він любив. Оперу. В алькові й поза ним.

«Позасексуальні зацікавлення: музика Малера; улюблені речі й страви: плюшеві ведмедики, берлінська порцеляна, кава навпіл з молоком, маківник, черешневий лікер від Фахе, цигарки „Асторія“, сильні чоловіки з різким запахом».

— О шостій ранку, — продовжував Мюльгауз, — у борделі не було жодного іншого клієнта, усі дівчата, окрім цієї, спали. Власниця також. Єдиними, хто не спав, були наші коханці й охоронець Франц Перушка. До його обов’язків належить нагадувати клієнтам, якщо вони перевищують оплачений час. Перушка кілька разів постукав у двері і, не дочекавшись відповіді, увійшов, побачив цю «романтичну сцену» й розбудив власницю. Та в істериці вибігла на вулицю й помітила Круммгельца, що патрулював вулицю. Той зателефонував до Елерса, який чергував сьогодні вночі, а Елерс безуспішно намагався додзвонитися до радника Ебергарда Мокка. Він не знав, що ви не підходите до телефону. Тоді він зателефонував мені. Я приїхав сюди, оглянув місце злочину й поїхав по вас. Ось і все.

— Я сьогодні з похмілля, — Мокк потер пальцями спухлі повіки. — І, певне, тому мені не все зрозуміле. У борделі був ще хтось, хто не спав. Убивця. А може, ні… Може, справді, лише троє не спали.

— Не розумію.

— Це я не розумію ваших дій, Herr Kriminaldirektor. Ґайссен висить на люстрі. Його повісив там хтось надзвичайно сильний. Окрім радника, єдиним і дуже сильним чоловіком був охоронець Франц «як-там-його». Отож я запитую: чи Франц «як-там-його» сидить у комісаріаті й визнає свою провину? Його взагалі хтось заарештував, Herr Kriminaldirektor? Де він?

— У своєї начальниці. Заспокоює її. Він до неї дуже уважний. Можна припускати, що їх пов’язують не лише службові стосунки. Власниця була шокована. А крім того, — Мюльгауз зручно вмостився на канапі просто біля вбитої дівчини. — Ви гадаєте, Мокку, що я підступно вас розбудив і притяг до цього закладу? Подумайте, чи нормально це, коли начальник, його заступник та один із трьох рядових працівників комісії у справах вбивств йдуть на місце злочину й спільно ведуть розслідування? Може, було вже колись таке, га?

— Було минулого тижня, — буркнув Мокк. — Коли ми зустрілися після вбивства Гоннефельдера…

Мюльгауз витяг з течки темно-коричневого конверта, а з нього обережно витяг пінцетом аркушик з відривного календаря датований 9 грудня 1927 року.

— Зап’ясток Ґайссена, — чітко промовив Мюльгауз, — було обв’язано аптекарською гумкою. Під гумку запхали цей листок з календаря.

— Прошу вибачення, — відказав Мокк. — Але охоронець Франц міг убити Ґайссена й підлаштуватися під «убивцю з календаря».

— Прошу вас, Ебергарде, пийте менше, — у голосі Мюльгауза бриніла непідробна стурбованість. — Спиртне не найкраще впливає на вашу уяву. Це гарна назва — «убивця з календаря», але розумуєте ви нелогічно. Про роль календаря в справі Ґельфрерта-Гоннефельдера-Ґайссена не відомо ані газетам, що спекулюють на цій справі, ані будь-кому, крім наших людей з комісії в справах убивств, — Мюльгауз ляснув по стегну. Мокк міг би заприсягтися, що його шеф ляснув по голому стегну мертву дівчину. — І вже напевне цього не знав Франц Перушка.

— А чому ви впевнені, що убивцею Ґельфрерта, Гоннефельдера і Ґайссена, — спитав Мокк, — не є саме Франц Перушка?

— З повідомлень кримінального вахмістра Круммгельца відомо, що власниця борделю мала істерику і, забувши, що в будинку є телефон, вибігла на вулицю. Перш ніж опинитися там, вона спіткнулася на виході й упала. Здивований Круммгельц, який саме проходив повз будинок, побачив Перушку, що вибіг за нею. Охоронець кинувся на допомогу літній дамі й зомлів. Прошу вас, продовжуйте, докторе Лазаріусе.

— Перушка страждає на гостру агорафобію, — патолог вклав пальця до рота вбитої. — Опиняючись поза будинком, на відкритій місцині, втрачає свідомість. Отже, він не міг убити Ґельфрерта й Гоннефельдера, бо йому довелося б покинути цей будинок.

— Лікарю, — Мокк замислено дивився на широку потилицю Лазаріуса. — Невже ця людина народилася в цьому будинку й ніколи з нього не виходила?

— Він може виходити тільки із заплющеними очима. У випадку гострої агорафобії це єдиний спосіб, зрештою, і це не завжди допомагає.

— Отож, якби Перушка був убивцею, він повинен був би мати помічника, який відвіз би його до Ґельфрерта й Гоннефельдера?

— Саме так, — притакнув Лазаріус.

— Як вам вдалося так швидко встановити діагноз?