Читати книгу - "Кінець світу в Бреслау"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А ці хлопці не повинні бути в школі? — поцікавився Мюльгауз, зиркнувши на годинника.
— Не знаю. Але знаю, що вони воліють бути на ковзанці, аніж під наглядом вчителя або п’яного батька, — Мокк витяг з кишені вовняну пов’язку й затулив нею вуха. — Ви про все знали. От звідки блискавично взявся детектив-професіонал з Берліна. Все це сталося всього кілька днів тому. Дружина втекла від мене, а тут уже й цей Кнюфер… Як ви довідались?
— Стіни мають вуха, Мокку, — трохи повагавшись, відповів Мюльгауз. — А найчутливіші вуха мають стіни маленького подвір’ячка за ганделиком Ґабі Зельт.
— Спасибі. Справді, буде краще, якщо її шукатиме хтось, кого вона не знає.
Обидва замовкли й примружилися від нещадних сонячних променів, що розтоплювали бурульки під дахом Слідчої в’язниці на Нойє-Ґраупнер-штрасе. Мокк глянув на анкету й витяг з кишені пальта гострого олівця. Швидкими рухами він наче оголив сутність своєї віроломної дружини. Почав від зовнішніх ознак.
«Вік: 24; зріст: 166 см; вага: близько 60 кг; колір волосся: світло-русяве; колір очей: зелені; особливі прикмети: великі груди».
Вони під’їжджали до Миколаївсього передмістя, яке століттями славилося храмами Афродити. Проминули казарми на Швайдніцер Штадтґрабен, Кеніґс-пляц й опинилися між шпиталем «Всіх Святих» і Арсеналом. Мокк дивився на анкету й пригадував минуле Софі: ось старий зубожілий барон з Пассау підкидає догори свою п’яту доню, ось ця п’ята доня, принцеса, татова мазунка, молиться в родинній капличці, а її русяве волосся зачесане у вигадливу корону, ось вона сидить на веранді, оповитій диким виноградом і тулиться обличчям до шерсті великого сенбернара.
«Місце народження: Пассау; акцент: ледь помітний баварський; віросповідання: римо-католицьке; релігійність: залишкова, обрядова; контакти з родичами: жодних; місце проживання родичів: Пассау, Мюнхен; контакти із друзями: барон Філіпп фон Гаґеншталь, аристократ, Елізабет Пфлюґер, скрипалька».
Мюльгауз і Мокк увійшли на брудне подвір’я на Бурґфельд. Мокк, який донедавна працював у Другому відділі бреславського Управління поліції, дуже добре знав, що власник одноповерхового будинку, перебудованого з колишньої каретні, надовго виїхав до Америки, винаймаючи віллу одному угорцеві, який мав різні справи з Віртом і Цупіцею. Передусім він робив гроші на старому, як світ, занятті.
У дверях будинку стояв кремезний поліцейський, одягнений у сіро-зелену шинелю. З розкритої кобури грізно стирчав маузер восьмого калібру. Побачивши Мюльгауза й Мокка, поліцейський приклав два пальці до дашка форменого кашкета, прикрашеного посередині багатокутною зіркою.
— Вахмістр Круммгельц із п’ятого відділку готовий до виконання наказів.
— Ви вільні, Круммгельце, — мовив Мюльгауз. — І мовчіть про те, що ви тут побачили. Справою займеться Комісія в справах убивств з Управління поліції.
— Я взагалі небалакучий, — серйозно відповів Круммгельц.
— Ось і добре, — Мюльгауз подав руку Круммгельцові й увійшов до будинку. На канапах і диванах сиділи дівчата в комбінаціях, пеньюарах і папільотках. По змучених очах однієї з них Мокк зауважив, що вона упізнала його. Елерс стояв на сходах і записував їхні свідчення. Втомленим голосом він повторював одні й ті ж сухі запитання й отримував відповіді, сповнені безнадійних епіфор: «Я спала. Не знаю», «Я ніколи про це не запитувала. Не знаю», «Це неможливо. Не знаю». «Не знаю, не знаю, — думки Мокка повернулися до наступних питань Кнюферової анкети. — Мовчазна вона чи балакуча, імпульсивна чи врівноважена… Я нічого не знаю про найближчу мені людину…»
Мюльгауз і Мокк простували вузьким коридором. Уздовж нього тягнулися двері, що були свідками численних людських принижень. Мюльгауз штовхнув одні з них.
«Знаю, напевне знаю, — Мокк втупився в наступні запитання, що мали пролити світло на складний психологічний світ його дружини. — Вона не розумна, натомість ревнива й брехлива… Ймовірно, вживає кокаїн. Вона гідна, щоб її кохали й убили. Протягом усіх спільно прожитих років я не помітив, що вона кокаїністка… Я просто її не знав, я знав лише мою ідеальну Софі, а не живу жінку із плоті й крові, яка — тут йому згадалася одна цитата — „Не є метеликом, що пурхає в рожевому тумані, і час від часу ходить у туалет“».
Лисина патологоанатома доктора Лазаріуса блищала від поту. Відповідно до слідчих інструкцій, він не міг відслонити штори на вікнах, а єдине, чого він міг торкатися, були тіла вбитих. Ці двоє були ще теплими. Тримаючи в зубах ліхтарика, Лазаріус нотував у записнику свої спостереження. Тіло радника Едуарда Ґайссена висіло на люстрі, що нагадувала величезного павука з позліплюваними воском ніжками. До однієї з них фортепіанною струною й було прив’язано жертву. Руки були зв’язані такою самою струною. Друга нога звисала під дивним кутом і виглядала так, наче її виламали зі стегнового суглоба. У зубах стирчав шматок роздертого простирадла. На голові зяяла велика рана. Зарослі волоссям спина й сідниці були посмуговані синіми набряками й опухлостями. Мокк глянув на мертву дівчину й одразу збагнув, що ці рани залишив шпіцрутен, що його вона затискала в правій руці. Мокк підійшов до мертвої повії. Знайоме, ледь випнуте підборіддя. Намагався пригадати, звідки він її знає.
«Сексуальні уподобання й імовірні збочення: бісексуалізм, перевдягання повією, одягання коштовностей на голе тіло, тривалі пестощі перед статевим актом».
На столі стояв величезний патефон із платівкою. Голка патефону, потріскуючи, робила невеликі оберти. Дівчина сиділа на канапі, розкинувши руки й ноги. Її голова виявилася майже повністю відтятою, а потилиця спиралася на худеньких лопатках. Очні ямки заповнилися брунатною кров’ю. Чорна смуга крові липкою масою заливала очі,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кінець світу в Бреслау», після закриття браузера.