Читати книгу - "Поміж двох орлів"

Тарас Сопоха, звичайно, промовчав, але також кивнув головою.

Бартоломео Новодворський надпив з пляшки трохи вина, акуратно закрив її дерев’яним чопом і обережно поклав біля себе на землю.

— Тоді слухайте! — почав він. — Я значно старший за вас, але й дещо молодший від пана гетьмана. Гадаю, пам’ять пана гетьмана ще не підводить, і він пам’ятає завзятого дуелянта Бартоломео Новодворського. При дворі короля Стефана Баторія ніхто не смів стати мені на дорозі чи (не доведи Господи!) образити словом або вчинком. Виклик на дуель — і в кращому разі ганьба, після якої лише одна дорога — стрілятися самому. Так, смію зізнатися, що всі ми у молодості грішили чимось. Я, приміром, жив дуелями і страждав, якщо їх довго не було. Його королівська величність поблажливо ставилася до мого захоплення. Так тривало досить довго, але під час Лівонської війни мені довелося викликати на дуель одного бундючного шляхтича, який посмів насміхатися з мене. Звичайно, цього я пробачити не міг. Дуель відбулася під Псковом, куди король Баторій прибув разом з усім двором. Там, між іншим, був і пан гетьман. Правда, тоді він ще не був гетьманом, лише командував ескадроном кавалерії. Результатом дуелі стало поранення негідника, від чого він невдовзі помер. Я ж не знав, що моїм візаві виявився посланець тодішнього короля Швеції Юхана III, з котрим наш король виступив проти Московії! Тоді справа заледве не закінчилася для мене плачевно. Шведи вимагали моєї негайної видачі або привселюдної страти, інакше загрожували розірвати військовий союз.

— Непростий вибір постав перед королем! — відзначив Самуїл Маскевич, знищуючи чергового комара.

Побачивши таке, Тарас Сопоха знову підкинув хмиз у вогонь, зауваживши при цьому, що наступну порцію гілок доведеться збирати, а пропускати цікаву оповідь не хотілося.

— Ще б пак! — підтвердив Новодворський. — Можете уявити собі короля! Тоді вихід з ситуації, що склалася, запропонував пан гетьман.

— Батько? — здивувався Ян.

— Саме так! Він запропонував мене все ж заарештувати. Як-не-як, шведи не відходили від короля і просто не залишали йому вибору. Правда, пан Жолкевський тут же висловив загальну думку, що було б добре, якби цей негідник (тобто я!) просто зник. Двічі мені нагадувати не потрібно було. Найближчої ночі я покинув будинок, у який мене помістили, і покинув табір. Невдовзі я так само покинув і Річ Посполиту. Разом з французами-найманцями я спочатку опинився у Франції. Оскільки нічого, окрім як воювати, я не вмів, тому з тими ж таки найманцями став служити у війську Генріха IV[46].

— Це той, що недавно помер? — похвалився своєю обізнаністю Лукаш Жолкевський.

— Саме так. А потім мене доля закинула на Мальту, де я й став рицарем Ордену.

— А там? — запитав Ян.

— А там воював із маврами, потім штурмували важливу фортецю османів Тріполі.

— Взяли? — поцікавився Маскевич.

— Аякже! Звичайно, взяли. А коли тяга додому стала непереборна, повернувся сюди. А тут і похід на Московію. Хоч мені вже шістдесят років підходить, залишилися деякі незавершені справи.

— Які саме?

— Тоді, тридцять років тому, мені не дали перемогти тодішнього царя Івана Тирана[47]. Доведеться це зробити з його наступником.

Тут Бартоломео Новодворський невчасно для слухачів нагадав, що він серед них найстарший і за віком, і за званням, досить-таки безцеремонно розігнав усіх спати, а кузенів взагалі відправив до Можайська, де їх, певне, не дочекався пан польний гетьман і вже ліг спати.

Мальтійський рицар помилявся, стверджуючи, що Станіслав Жолкевський вже спить. Він, щоправда, ліг спати досить рано, пославшись на втому, але майже одразу був піднятий з ліжка слугою, котрий повідомив йому про прибуття з Москви «якогось дяка».

Наказавши слузі провести нічного гостя в будинок, Станіслав Жолкевський неспішно одягнувся, вмився, щоб остаточно зігнати з себе втому, гребінцем пригладив борідку і лише тоді увійшов ув освітлену численними свічками кімнату. При його появі з лави піднявся літній чоловік у чорній рясі і з гострою «цапиною» борідкою. Польний гетьман не встиг опам’ятатися, як прибулий впав перед ним на коліна і низько схилив голову.

Жолкевський скривився. Він не звик до такого прийому, більше того, навіть слугам забороняв падати перед ним ницьма, лише дозволялося схиляти голову.

— Підведіться! — суворо наказав він.

Прибулий знехотя став на ноги.

— Достойні бояри, що прислали мене до високого пана, наказали мені чолом бити, — неприємним тонким голосом відповів дяк, від чого в гетьмана закралася думка, чи не скопець перед ним?

— Хто ви?

— Томило Лутовський, думний дяк, — знову схилив спину прибулий.

— Хто ці люди, що відправили вас сюди? — запитав Станіслав Жолкевський.

Він продовжував стояти, хоч його крісло було поруч.

— Особисто відправляв мене до вашої милості князь Мстиславський Федір Іванович.

Гетьман чув про цього князя. Ще під час підготовки до московського походу він дізнавався про всіх, на кого можна було розраховувати у такий час, що настав тепер. Серед них був і князь Мстиславський, як один з нащадків Гедиміновичів, що до унії[48] правили Литвою.

— І що хоче сказати мені князь Мстиславський?

— Князь велів переказати вашій милості, а через вас королю Зигмунду, що вчора в Москві цар Василій Іванович позбавлений влади і пострижений у ченці.

Почувши це, Жолкевський таки сів у крісло.

— Хто зараз цар? — намагаючись бути спокійним, запитав він.

— Влада перейшла до боярської думи, поки вона не обере нового государя, — повідомив дяк.

— Продовжуйте!