можна було одержати над ворогом остаточну перемогу. Коли повернулися солдати з погоні, я хотів було наказати знову спрямуватися на табори іноземців, але в цей час почали переходити французи по два і по три, обнадіюючи мене в тому, що й інші також бажають віддатися милості В. К. Величності. Коли ж я вступив з ними в переговори, тоді Понтус і Едуард Горн, що ховалися досі в лісі, повернулися знову в свій табір, і якби могли, охоче б перервали ці переговори; але солдати були проти того, бо бачили, що московити пішли, і що їх досить перебито, а тому бажали з нами згоди. Дмитро Шуйський також хотів було перервати ці переговори, і посилав до них з нечуваними обіцянками, але йому в цьому не вдалося; іноземні солдати примусили і Понтуса та Едуарда Горна взяти участь у цих переговорах, що полягали у наступному: всі вони повинні залишитися в повній, як особистій, так і відносно майна свого, — безпеці; якщо забажали поступити на службу В. К. Величності — має бути дозволено; а тим, які захочуть повернутися до своєї вітчизни, — учинити вільний пропуск; вони ж, зі свого боку, і начальники їхні присягою обітницю свою вчинили, що ніхто з них проти В. К. Величності, особливо ж у війську Московському, зброї піднімати не повинен. Дмитро Шуйський, побачивши, що іноземці домовляються зі мною щодо нього, не дочекався закінчення переговорів: з острогу, в якому він був окопався й укріпився з рештою утриманих при ньому московських людей, кинувся з найбільшою швидкістю в ліс, що знаходився там неподалік, наші пустилися в погоню, а інші з іноземцями — в табір Шуйського, який був великий і в достатку: тут між іншими возами залишилася і власна карета Шуйського; його шабля, шишак і булава були взяті. У переслідуванні, як звичайно то буває, найбільше їх загинуло; Салтиков сказав мені, що бачив між убитими Якова Барятинського, Василь же Бутурлін узятий в полон. Також узятий дяк Яків Декулов, який щойно привіз із Москви гроші для іноземців: і дійсно, в суботу, що передувала бою, він дав їм десять тисяч грошима; а крім цього привезено було двадцять тисяч рублів в соболях і сукнах: якісь речі ще не розібрані, в таборі Шуйського захоплені нашими. Воїни В. К. Величності понесли великі втрати, як власне самі, так і в конях, і для них необхідна милість В. К. Величності щодо грошового забезпечення, за допомогою якого вони могли б оговтатися. Яким чином хто відзначився при цій службі В. К. Величності, я тепер нікого називати не буду, бо й без того, починаючи писати, я вважав, що лист мій буде коротким, але не вийшло. Однак про всіх взагалі не тільки я, але й сама справа свідчить, що при цій службі В. К. Величності вояки стояли мужньо, як належить військовим людям: я впевнений, що В. К. Величність зволить це прийняти від них прихильно. Фальконетів при ворожому війську було одинадцять, з яких в мої руки потрапило тільки сім, та й ті насилу були привезені, бо я не мав на чому везти їх; інші знаходяться тут же між ротмістрами. Хоругов залишилося кілька десятків, в числі яких і Бутурліна, також хоругва самого Шуйського, дуже гарна — штофна, із золотом.
Тепер сповістити більше нічого, тільки засвідчую свою повагу В. К. Величності.
Писано в таборі з Царевого Займища, 5 липня 1610 р.»
20
— Якщо нас не переможуть московити, то це зроблять комарі!
Самуїл Маскевич ляснув себе по щоці. Між пальцями з’явилася пляма крові.
— Пся крев!
Гусар витер кров об траву. Тарас Сопоха підкинув у вогнище сирих гілок, від чого повалив густий їдкий дим. За інших обставин пани вказали б недбайливому джурі на неприпустимість подібного, але тепер, серед ночі, у лісі під Можайском, цей дим, що не давав дихати і виїдав очі, був чи не єдиним засобом врятуватися від комарів.
Тарасові ніколи не світила перспектива сидіти в товаристві таких людей, хоч навіть в якості підкидача хмизу, якби не Ян Жолкевський. Несподівано для себе джура Сопоха опинився серед друзів свого знатного ровесника: його кузена Лукаша, гусара Самуїла Маскевича, мальтійського рицаря Бартоломео Новодворського.
— Не розумію, панове, чому ми ось уже битий тиждень стирчимо під цим Богом забутим Можайськом! — запально говорив Маскевич. — Та з нашими гусарами й мудрістю пана гетьмана ми будемо в Крим-граді[44] за три дні!
Присутні, неначе за командою, подивилися на Яна.
— Панове, не дивіться на мене так, неначе від мене залежить, скільки ще часу ми годуватимемо московських комарів, — відповів молодший Жолкевський. — Так, мені також не подобається, що доводиться сидіти не у затишних оселях десь у Москві, а тут, серед лісу. Але я, як і ви, — слуга свого батька, тому разом з вами прокопчуюся місцевим димом...
Рицар Новодворський махнув рукою.
— Пусте, панове! Не про те ви говорите, — сказав він. — Нехай пан Ян не сприйме мої слова за ознаку підлабузництва, але з паном гетьманом ми не пропадемо. Все, що пан гетьман задумав чи просто попереджав, виконувалося.
— Ви маєте на увазі вашу атаку на смоленську фортецю? — поцікавився Маскевич.
— І це також! За своє життя я надивився на багатьох полководців і прошу повірити, нікого з них не можу поставити поруч пана гетьмана. А серед них був і магістр Алофі де Віньякур[45].
— До слова, пане кавалер! Чи не розповісте ви шановному панству про свої пригоди? — поцікавився Самуїл Маскевич. — Гадаю, нашим юним товаришам буде цікаво почути про ваші походеньки. Та й час вб’ємо. А там дивись, пан гетьман віддасть наказ наступати.
— Ви дійсно хочете це почути? — засумнівався Новодворський.
— Так! Звичайно! — в один голос