Читати книгу - "Поміж двох орлів"

— Князь, а з ним і деякі бояри, хочуть знати про наміри вашої милості. Хоч вони і зуміли переконати царя зректися трону, самим утримати ситуацію їм не вдається. З півдня до Москви підійшов самозванець і загрожує столиці нападом, народ сваволить, холопи не слухають панів, бояться бути жертвою бунту, тікають із столиці, навіть переходять в стан до Лжедмитрія. З ваших численних послань нам відомо, що багато воєвод та князів уже присягнули королевичу Владиславу Жигизмундовичу. Чи підтверджує ваша милість свою присягу, дану воєводам у Царевому Займищі?

— Я рідко коли даю присягу, — повільно мовив Жолкевський, — і ніколи не маю звички порушувати її. Тому прошу передати боярам, що кожен пункт договору буде дотримано.

Томило Луговський знову вклонився.

— Ще одне. Князь Мстиславський нічого не передав, лише велів переказати на словах? — запитав гетьман.

— Князь не хотів ризикувати у такий непевний час, — відповів дяк. — Зараз у Москві досить багато тих, хто хоче бачити своїм царем самозванця. Тому жодного послання зі мною немає. Зате зі мною є скріплений печаттю самого князя папір зречення царя Василя.

З цими словами думний дяк підійшов до лави, підняв темну торбину, яку гетьман навіть не помітив, і дістав звідтам скручений лист. З черговим поклоном Луговський передав документ Жолкевському.

Гетьман розгорнув його і вчитався у зміст. Шість пунктів документа поклали край останньому московському цареві. Щоб переконатися, що це правда, Станіслав Жолкевський прочитав уголос:

— Бити чолом Василю, нехай залишить Царство і нехай візьме собі в уділ Нижній Новгород. Вже ніколи не повертати йому престолу, але берегти життя його, цариці, братів Василя. Цілувати хрест усім світом в незмінній вірності до Церкви і Держави для винищування їх лиходіїв, ляхів і Лжедмитрія. Усією землею вибрати в царі кого Бог дасть, а тим часом управляти нею боярам, князю Мстиславському з товаришами, яких влада і суд будуть святі. В сій Думі Верховній не сидіти Шуйському, ні князю Дмитру, ні князю Івану. Всім забути ворожнечу особисту, помсту і злість; всім пам’ятати тільки Бога і Русь.

Гетьман Жолкевський підвів голову і подивився на дяка.

— Саме так і було! — підтвердив той.

— І закликаючи до винищення ляхів, князь Мстиславський просить допомоги у цих таки ляхів? — саркастично поцікавився Жолкевський.

Але думний дяк не злякався такого повороту. Він спокійно відповів:

— Князь повинен був пристати саме на таке формулювання зречення, до кінця не впевнений у тому, як саме ваша милість підступає до Москви.

— Тобто?

— Якщо ваша милість бажає лише посадити на царя Владислава Жигизмундовича, при цьому не згодившись на вимоги, що їх пред’явить вашій милості боярська дума, то князь Мстиславський не обіцяє теплого прийому.

— Що це за вимоги? — запитав Жолкевський.

— Князь велів переказати, що зовсім скоро збереться земський собор, і на ньому вимоги будуть сформовані, — сказав дяк.

Станіслав Жолкевський зрозумів, що цієї ночі він не засне. Відпустивши нічного гостя, він наказав знайти (а якщо потрібно буде, то й розбудити) бояр Григорія Валуєва та Михайла Салтикова. Останній лише вчора наздогнав основне військо, поспішаючи з донесенням від короля Сигізмунда III.

Московити застали гетьмана у роздумах. Замість привітань чи вибачень за такий пізній виклик Жолкевський подав Валуєву отриманий від думного дяка аркуш. Вже перші рядки заставили бояр забути про неприємності нічних візитів. Вони жадібно прочитали документ і... не знали, що сказати.

— Мені хотілося б почути вашу думку, — мовив гетьман.

— Звідки це у вас? — недовірливо запитав Михайло Салтиков.

— Вам щось говорить прізвище Луговський?

— Томилко? — здивувався боярин.

— Він так назвався. Хіба є ще хтось?

— Та ні, він один такий.

— То що ви про це, — Жолкевський кивнув на сувій, — думаєте?

— Взагалі-то чогось подібного ми чекали, — почав Салтиков. — Гадаю, остаточно підштовхнула на такі дії бояр звістка про перемогу вашої милості над братом царя Василя Івановича.

— Тим не менше у ваших словах я відчуваю непевність, — відзначив Жолкевський.

— Ви не помилилися, ваша милосте!

— Тоді у чому справа?

— Пробачте, але мене як московита хвилює доля моєї держави.

— Не треба переді мною вибачатися. Кожну шляхетну людину не може не хвилювати доля власної держави, — заспокоїв боярина гетьман. — Це природно для людини. Чому ж вас так занепокоїла звістка про скинення царя, якщо ви її чекали?

— Нам важко судити дії боярської думи, коли вона приймала таке рішення, але позбавивши сану Василя Шуйського, бояри не запропонували нікого взамін, — замість Салтикова відповів Григорій Валуєв. — Це дивно і небезпечно водночас саме у нинішній ситуації. Законного царя немає; із заходу ваша милість пропонує присягнути королевичу Владиславу; з півдня підходить самозванець. Коли я разом з князем Дмитром Шуйським покидав Москву, особливо переживав за царя та віру Патріарх.

— Патріарх? — перепитав Жолкевський.

— Патріарх Гермоген. Він переконував бояр не жертвувати Церквою задля жодних державних вигод: вже не маючи змоги втримати вінець Шуйському, він пропонував у царі або князя Василя Голіцина, або юного Михайла, сина Філарета. Духовенство віддавало перевагу Голіцину, народ — Михайлу.

— А кого з них підтримує князь Мстиславський?

Бояри переглянулися. Вони були вражені тим, що польський гетьман знайомий з підкилимними змовами Кремля.

— Чи можу я на нього розраховувати? — допитувався гетьман.

— Швидше за все, — повільно і навіть дещо непевно мовив Салтиков.

— Не чую впевненості.

— Федір Іванович Мстиславський — складна людина, тому він розуміє, що у даній ситуації для порятунку держави на троні повинен бути цар, походження якого ні в кого не викликало