Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

йому судилось побачити. І все щезло... ні, ще ні, на найвищому дереві ще щось мерехтить, це дерево підноситься над іншими і може впіймати ще відблиск золотавого світла, кілька бризок сонця, яке через півсекунди зайде назавжди... і тоді вже не залишиться нічого. Світло ще є, думає він, поривчасто дихаючи, світло ще видно на верхівці того дерева... аж смішно, такий маленький сонячний відблиск, і я — єдина в світі людина, що спостерігає його. Ще є... ще є, це як усмішка, яка повільно згасає на обличчі... ще трошечки, і все, кінець! Світло щезло, ліхтар погас, і я вже ніколи не побачу сонця...

— Оліно,— тихо каже він і відчуває, що настала хвилина, коли він нарешті може все розповісти, і що тепер він її переможе. І все тому, що стемніло. Бо перемогти жінку можна лише в темряві. Дивно, думає він, невже це правда? У нього з'явилось відчуття, що Оліна тепер належить йому, що вона йому підвладна.

— Оліно,— знов каже він півголосом,— завтра вранці я помру. Так,— спокійно каже він, дивлячись у її перелякане обличчя.— Не бійся! Завтра вранці я повинен умерти. Ти перша і єдина людина, яка про це дізнається. Я помру, я знаю це. Ось щойно зайшло сонце. Я помру, не доїхавши до Стрия...

Оліна схоплюється й нажахано дивиться на нього.

— Ти збожеволів,— лепече вона враз побілілими устами.

— Ні,— каже він,— я не збожеволів, усе так і буде, повір мені. Повір, що я не збожеволів і що завтра вранці я помру, і ти повинна зіграти мені зараз ту маленьку сонату Бетховена.

Вона не зводить з нього переляканого погляду й безрадно промовляє:

— Але... але ж так не буває.

— Я знаю це абсолютно точно. А остаточно переконався, коли ти вимовила слово «Стрий». Саме Стрий. Яка жахлива назва. Що це за назва — Стрий? Чому я повинен умерти саме не доїжджаючи до Стрия? Чому спершу мені здавалося, що це має бути десь між Львовом і Чернівцями, а потім відстань звузилась до Коломиї, тоді — до Станіслава, а ось тепер — Стрий. Коли ти сказала «Стрий», я одразу зрозумів, що так воно й буде. Зажди!— гукнув він, побачивши, що вона кинулась до дверей, не зводячи з нього переляканого погляду.— Ти повинна залишитися зі мною,— просить він,— повинна залишитися зі мною. Я людина, і мені самому цього не витримати. Залишся зі мною, Оліно. Я не божевільний. Тільки не кричи.— Він затуляє їй рота.— О господи, що мені зробити, як переконати тебе, що я не божевільний? Ну, що мені зробити? Скажи, що мені зробити, як тебе переконати, що я не божевільний?

Але від страху Оліна не чує, що він їй говорить. Вона тільки дивиться на нього своїми переляканими очима, і він раптом усвідомлює, яка в неї жахлива професія. Адже він і справді міг бути божевільний, а їй би все одно довелось отут бути, зовсім беззахисною. Її посилають у номер, адже за неї заплачено двісті п'ятдесят марок, оскільки вона Солістка, дуже коштовна іграшка, вона змушена йти в номер, як солдат іде на фронт. Їй нікуди дітися, хоч вона й Солістка, хоч вона й дуже коштовна, мініатюрна лялька. Яке жахливе життя! Її посилають у кімнату, і вона не знає, хто там: старий чи молодий, потворний чи гарний, розпусник чи невинний хлопець. Вона нічого цього не знає і однаково йде в номер. І ось вона стоїть переді мною, і їй страшно, дуже страшно, що вона навіть мене не чує. Це справді великий гріх — іти в бордель, думає він. Адже їх просто посилають тут у кімнати до будь-кого... Він починає тихо гладити її Руку, за яку тримав, щоб вона не втекла. І, дивна річ, страх у її очах поступово зникає. Він усе гладить і гладить її руку, і в нього таке відчуття, наче він пестить дитину Жодної жінки я не бажав менше, ніж цієї. Вона як дитина... і він раптом згадує ту бідну, маленьку, брудну й обдерту дівчинку, яку бачив на околиці Берліна. Вона бавилась собі в оточеному бараками миршавому садочку. Хлопчики кинули в калюжу її ляльку й повтікали. Він тоді нагнувся й дістав ту ляльку з калюжі, з неї струмками стікала брудна вода, це була дешева, незугарна, пошарпана шматяна лялька, і йому довелось довго гладити дівчинку по голові й заспокоювати, бо бідна лялька зовсім змокла... Дитина.

— Ну, годі, ти ж залишишся, правда? — питає він.

Вона киває головою, а в самої в очах стоять сльози Він знову ласкаво веде її до крісла. Сутінки густішають і стають сумними.

Оліна слухняно опускається в крісло, ще трохи злякано стежачи за ним очима. Він наливає їй вина. Вона надпиває з келишка. Тоді важко зітхає.

— Господи боже, як ти мене налякав,— признається вона й одним духом випиває келишок до дна.

— Оліно,— каже він,— тобі зараз двадцять три роки. Подумай, чи сповниться тобі двадцять п'ять. Розумієш, він настирливо намагається пояснити їй: — Спробуй собі уявити: «Мені двадцять п'ять років. Зараз лютий тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року». Ну ж бо спробуй, Оліно, зосередься.

Вона заплющує очі й по її устах видно, що вона шепоче про себе, певне, по-польськи: «Лютий тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року».

— Ні,— каже вона, наче прокидаючись, і хитає головою. Порожнеча, так ніби цього не існує, дивно.

— Бачиш,— каже він.— А коли я думаю: «У неділю опівдні», «після обіду», «в понеділок опівдні», то ясно відчуваю, що для мене цього вже не існує. Ось так. Ні, я не божевільний.

Він бачить, як вона знову стулила повіки й щось тихо прошепотіла...

— Дивно,— каже