Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

по класу фортепіано. Я більше хотіла грати на клавесині, але там цього не вчили, й мені довелося займатися фортепіано. На вступному іспиті я мала грати зовсім маленьку й просту сонату Бетховена. Такі прості маленькі речі дуже небезпечні. Можна зіграти або зовсім безбарвно, або надто патетично. Такі прості твори завжди дуже важко виконувати. Це був Бетховен, розумієш, Бетховен, але дуже ранній, ще майже зовсім класичний, ще майже як Гайдн. Дуже підступна річ як для вступного екзамену, розумієш?

— Так,— каже Андреас і відчуває, що сам ось-ось розплачеться.

— Так ось, я склала іспит на «дуже добре». Вчилась і грала до... ну... доки не почалася війна. Ясно, до осені тридцять дев'ятого, два роки; протягом цих двох років я багато грала і багато фліртувала. Я завжди любила цілуватись і фліртувати, розумієш? Я вже цілком пристойно грала Ліста і Чайковського. Але Бах а так і не навчилася грати як слід. А мені страшенно хотілося грати Баха. І Шопена грала зовсім непогано. Ну от. А потім почалася війна... боже мій, там за консерваторією був сад, такий чудовий сад, там були лавочки й альтанки; часом у саду влаштовували свята з музикою і танцями... пам'ятаю свято на честь Моцарта... чудове свято Моцарта. Я тоді вже досить добре грала Моцарта. Ну, а потім почалась війна!

Раптом вона уриває свою оповідь. Андреас запитально дивиться на неї, але її погляд стає колючим. І волосся над фрагонарівським чолом непокірно стирчить.

— Господи,— каже вона сердито.— Роби зі мною те, що роблять інші. Навіщо ці пустопорожні розмови?

— Ні,— каже Андреас.— Ти повинна мені розповісти.

— За це,— каже вона насупившись,— за це ти не маєш чим заплатити.

— Чому ж,— заперечує він.— Я заплачу тобі тією ж монетою. Я теж розповім тобі про себе. Все...

Але вона мовчить. Втупилась у підлогу й мовчить. Він дивиться на неї і думає: а все-таки по ній видно, що це повія. Чуттєвість проглядає з кожної жилки її гарного обличчя, ні це зовсім не невинна пастушка, це досить-таки зіпсута пастушка. І все ж як боляче переконуватись, що вона все-таки повія. Мрії були чудові! Вона цілком би могла стояти десь на вокзалі Монпарнас. І добре, що до нього знову повернувся біль. На деякий час він був зовсім зник. Як гарно було слухати її м'який голос, коли вона розповідала про консерваторію...

— Яка нудота! — каже вона раптом зовсім байдуже.

— Давай вип'ємо вина,— пропонує Андреас.

Вона встає, діловито йде до шафи й так само байдуже питає:

— Що б ти хотів випити? — Зазирнувши до шафи, додає: — Тут є червоне і біле. І, здається, є мозельське.

— Добре,— відповідає він.— Будемо пити мозель.

Вона приносить пляшку, підсуває ближче маленький столик, простягає Андреасові коркотяг і, поки він відкорковує пляшку, ставить на стіл келишки. Він дивиться на неї, потім наливає вино, вони цокаються, й Андреас усміхається, дивлячись у її сердите обличчя.

— Давай вип'ємо за наш рік народження,— пропонує він.— За тисяча дев'ятсот двадцятий.

Вона мимоволі відповідає посмішкою.

— Ну, гаразд, але розповідати я все одно більше нічого не буду.

— Хочеш, я розкажу про себе?

— Ні,— каже вона.— Усі ви тільки й знаєте, що говорити про війну. Я вже два роки тільки й чую, що війна. Весь час війна. Досить вам повернутися звідти, як ви одразу ж починаєте розказувати про фронт. Нудота.

— Чого ж ти хочеш?

— Я хочу тебе звабити. Ти ж іще незайманий. Я вгадала?

— Так,— каже Андреас і лякається, так несподівано вона зривається на рівні ноги.

— Я так і знала! — вигукує Оліна.— Я так і знала!

Він бачить її збуджене, розпашіле обличчя, її блискучі очі й думає: дивовижно, з усіх жінок, яких я будь-коли бачив, вона вабить мене найменше, хоч така гарна і така доступна. А як часто мене мимохіть пронизувала думка: яке щастя було б володіти жінкою! Але з усіх жінок я найменше жадаю цієї. Зате зможу їй усе розповісти, я розповім їй усе...

— Оліно,— просить він, показуючи на фортепіано.— Оліно, заграй мені ту маленьку сонату Бетховена.

— Тільки пообіцяй, що будеш мене... що будеш мене любити.

— Облиш,— каже він спокійно.— Сідай сюди.

Він садовить її в крісло, і вона мовчки дивиться на нього.

— Слухай,— каже він.— Тепер моя черга розповісти тобі.

Та, подивившись у вікно, Андреас бачить, що сонце вже сіло і що над садами лишилася ще тільки маленька світла смужка. Ще трохи, й світло понад садами зовсім погасне, і вже ніколи, ніколи для нього не зійде сонце, він уже ніколи не побачить жодного сонячного промінчика, настає остання ніч, а останній день уже минув, як і всі інші, марно і безглуздо. Він молився зовсім небагато, пив вино, а тепер ось сидить у бор Делі...

Він чекає, поки зовсім стемніє. Не знає, скільки часу це тривало, забув про дівчину, і про вино, і про сам будинок, він бачить тільки далекі дерева, на верхів'ях яких лежать останні сонячні промені. І ось уже на кронах дерев зосталися тільки червонуваті відблиски, такі прекрасні, такі несказанно чудові. Зостався невеличкий сонячний німб, останнє світло, яке