Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

Вона швиденько підходить до фортепіано, сідає і грає модну пісеньку: «Я танцюю з тобою на небі, на сьомому небі кохання...»

Андреас усміхається:

— Зіграй усе-таки ту сонату Бетховена... зіграй...

Але вона знову починає «Я танцюю з тобою на небі, на сьомому небі кохання». Вона грає дуже тихо, так само тихенько, як заповзають у кімнату сутінки крізь незаслонене вікно. Грає сентиментальний шлягер так, що в музиці зовсім не чути сентиментальності, аж дивно, звуки здаються твердими й чітко окресленими, майже пунктирними. Вона грає зовсім тихо, і здається, що це фортепіано в борделі раптом перетворюється на клавесин. Клавесин, думає Андреас, ось справжній інструмент для неї, вона повинна грати на клавесині. Здавалось, вона грає вже зовсім іншу річ, і все-таки була та сама пісенька. Як чудово звучить цей шлягер, думає Андреас. Неймовірно, що вона робить з цього шлягера. Напевно, вона вчила композицію, бо ж перетворила нікчемний шлягер на сонату, яка злилася з сутінками.

Часом, наче побіжно, вона вплітає до своєї гри мелодію пісеньки, і мелодія ця звучить дуже чисто і ясно, без ніякої сентиментальності: «Я танцюю з тобою на небі, на сьомому небі кохання». А часом ця музична тема виростає кам'яною скелею посеред ніжних хвиль музики.

Вже майже зовсім посутеніло, стає холодно, але він ні на що не зважає. Вона так чудово грає, що він просто не може встати й зачинити вікно; навіть коли із львівських садів на нього війнуло б тридцятиградусним морозом, він не встав би...

Може, це тільки сон. Може, мені тільки приснилося, що зараз тисяча дев'ятсот сорок третій рік і що я сиджу в цій сірій уніформі гітлерівської армії ось тут, у львівському борделі, може, все це сон, і я народився не тепер, а в сімнадцятому, а то й у вісімнадцятому столітті й сиджу оце в салоні зі своєю коханою, а вона грає на клавесині лише для мене одного всю музику, яка тільки є в світі,— для мене одного... Цей дім — замок десь у Франції або на заході Німеччини, і я слухаю, як на клавесині, в салоні вісімнадцятого століття, грає дівчина, яка мене кохає, грає тільки для мене, для мене одного. Увесь світ належить мені у цю годину, коли на землю спускаються сутінки. Пора запалювати свічки, але ми не покличемо служника... не треба служника... я сам запалю свічки скіпкою, а скіпку підпалю своїм військовим квитком, устромивши його в камін. Ні, камін ще не горить, я сам розпалю камін; вогке й холодне повітря лине з саду, з замкового парку; я стану перед каміном на коліна, з любов'ю поскладаю дрова, зіжмакаю свій військовий квиток і підпалю його тими самими сірниками, які вона записала на мій рахунок. За ці сірники буде заплачено грішми з львівської заставної, яку ми пропиваємо у Львові. Я стоятиму на колінах і перед нею, а вона з милим нетерпінням чекатиме, коли вже в каміні спалахне полум'я. Ніжки в неї змерзли, поки вона грала на клавесині; вона так довго сиділа при відчиненому вікні в цьому вогкому холоді, граючи тільки для мене одного, моя сестра. Вона так чудово грала, що я не мав сили встати, щоб зачинити вікно... я розпалю гарний, яскравий вогонь, і ніяких служників нам не потрібно, тільки не треба служників! Як добре, що двері замкнуті...

Тисяча дев'ятсот сорок третій рік. Страхітливе століття! Який потворний одяг носитимуть тоді чоловіки! Вони прославлятимуть війну і ходитимуть у роки війни в одязі брудного кольору, а ми, ми ніколи не прославляли війни, для нас вона була просто чесним ремеслом, ремеслом, у якому часто більше втрачають, ніж одержують. Займаючись цим ремеслом, ми носили яскравий одяг, як лікар, як бурмістр... і як повія; а вони, вони ходитимуть у потворному одязі, й прославлятимуть війну, і воюватимуть в ім'я слави вітчизни... страхітливе століття... Тисяча дев'ятсот сорок третій рік...

У нас іще ціла ніч попереду, ціла ніч. Щойно тепер вечірні сутінки огорнули сад; двері замкнені, й ніщо не може нам перешкодити; увесь замок належить нам: і вино, і свічки, і клавесин. Вісімсот п'ятдесят, та ще сірники на додачу! В Нікополі під ногами валяються мільйони! Нікополь? Порожнеча... Кишинів... Порожнеча... Чернівці? Порожнеча! Коломия? Порожнеча!.. Станіслав? Порожнеча! Стрий... Стрий... Жахлива назва, що звучить, наче риска, наче кривава риска на моєму горлі! У Стрию мене вб'ють. Кожна смерть — це вбивство, кожна смерть на війні — це вбивство, в якому хтось винен. У Стрию!

«Я танцюю з тобою на небі, на сьомому небі кохання!»

Ні, все це зовсім не сон, що закінчується з останнім звуком цієї музичної парафрази, просто останній звук розірвав легеньку павутинку, яка обплутала його, і аж тепер, стоячи біля відчиненого вікна, в яке вливається вечірня прохолода, він відчув, що плаче. Досі він цього не помічав і не відчував. Але ось тепер обличчя в нього мокре, й Оліна своїми м'якими, дуже маленькими ручками втирає йому сльози; сльози тоненькими струмочками збігають по щоках і збираються біля коміра застебнутого на всі гудзики мундира. Оліна розстібає гаплик і хустинкою витирає йому шию, тоді промокає щоки, очі. Добре, що вона нічого не каже...

Ні з того ні з сього його раптом охоплює незрозуміла радість. Дівчина вмикає світло і, відвернувши обличчя, зачиняє вікно; може, вона теж плаче. Такої чистої радості я ще не знав, думає він, дивлячись, як вона йде до шафи. Я завжди відчував лише потяг, потяг до незвіданого жіночого тіла і жіночої душі, але тепер мені нічого не треба... Дивно, що я мав дійти до цього аж тут, у львівському борделі, в останній вечір мого життя, на порозі останньої ночі мого земного життя, під яким завтра вранці в Стрию буде підведено криваву риску.

—