Читати книгу - "Лука і вогонь життя"

Коней тихо й радісно іржав, бив вісьмома копитами), а незвані гості, сховані між її (а наразі його) ногами, хиталися й щулилися від страху. Лука навіть не хотів думати про самопочуття Ведмедя й Собаки. Між ногами під конем уже не лишалося достатньо місця для собаки й ведмедя. Безумовно, їхній гідності було завдано шкоди, й Лука дуже переживав, що не хто інший, як він був причиною їхнього сорому. Він також наражав їх на велику небезпеку, але намагався про це не думати, бо мусив скористатися найменшою нагодою й зробити найважливішу справу.

«Я просто зловживаю їхньою любов’ю і вірністю, — думав він. — Здається, у світі взагалі нема такої речі як стовідсотково добра справа, цілковито правильна дія. Навіть ось це завдання, за яке я взявся з найкращих спонукань, вимагає «не надто добрих» рішень або ж навіть «неправильних».

Він знову собі уявив обличчя королівни Сораї і Птахів Пам’яті в час прощання з ним. Їхні погляди зволожували сльози, вони боялися втратити його назавжди. Але про це також не треба думати. Він доведе безпідставність таких побоювань. Якщо хтось чогось ніколи не робив, то це означає лишень те, що хтось колись все ж таки це зробить. «Який я став цілеспрямований, — міркував він. — Я думаю тільки про одне. Я — стріла, що летить до цілі. Ніщо не змусить мене відхилитися від обраного курсу».

Десь високо в небі над його головою Дуринда, Бадло і Сара летіли у своїх драконівських подобах. Вороття назад не було. Семеро осіб зі злочинним наміром у серці перетнули внутрішні межі святилища Аалімів. Під ними розпростерлася країна, сповнена всіляких див, проте часу для огляду визначних місць вони не мали. З самого дитинства, з тієї миті, коли Рашид Халіфа почав розповідати свої історії, Лука не переставав дивуватися Потоку Слів, що падає на Землю з Моря Оповідок, розташованого на невидимому другому Місяці. Як же той потік виглядав, яким чином він лився з космосу? Як хотілося йому на все це поглянути! Звісно, потік з ревом падає в Озеро Мудрості. Проте Рашид завжди казав, що Озеро Мудрості — повсякчас спокійне і незворушне, бо Мудрість може ввібрати навіть найгучніший Водоспад Слів без найменшого збурення. На Озері — завжди світанок. Довгі бліді пальці Перших Променів Сонця спокійно спочивають на поверхні води, а срібне сонце виглядає з-за небокраю, проте не піднімається. Так захотілося Аалімам — вічно жити на Початку Часу. Лука заплющував очі, й перед ним поставало все те, про що розповідав татів голос, і тепер, коли він самовидцем перебував на місці татових оповідок, його не покидало відчуття великого розчарування через неможливість хоч би разок глянути на всі ті дива.

«А де подівся Ніхтотато? Його ніде не видно», — думав Лука, і з кожною хвилиною, що минула, в ньому росло переконання: хай би де він був, але замислив він щось недобре. «Я впевнений, що під кінець мені таки доведеться йому подивитися у вічі, — думав Лука, — і це буде нелегко, але якщо він вважає, що я віддам йому тата просто так, то він глибоко помиляється». А тоді ніби щось його вдарило, ніби хтось добряче штурхнув його кулаком — його пронизала найстрашніша у світі здогадка. А чи не зник Ніхтотато тому, що Рашид Халіфа вже… вже… вже назавжди… відійшов, відійшов, бо Лука не встиг урятувати його… А чи не щезла та примара, яка забирала татову силу, тільки тому, що досягла своєї мети? Невже все, що він тепер робить — намарно? Лука затрусився всім тілом, очі сповнилися сліз і почали нестерпно пекти, смуток стискав серце й накочувався великими тремтливими хвилями.

Раптом щось сталося. Лука відчув у собі переміну. Відчув, як ним опанувала потужна сила, потужніша, ніж його натура, якась незвичайна сила волі — дужча, ніж його власна, і вже та нова сила відмовлялася прийняти найгірше. Ні, Рашидове життя не завершилося. Такого не може бути, тому що не може бути. Воля, сильніша за власну волю Луки, відкинула таку можливість. Вона не дозволяла Луці здаватися, не дозволяла опускати руки, не дозволяла зіщулюватися перед лицем страху. Нова сила, що охопила його єство, додавала йому наснаги та відваги, так потрібних на завершальному етапі втілення його задуму. Здавалося, він сам не при собі, ніби та сила надходить звідкись збоку, проте він також знав, що це його внутрішня сила, що це його власна сила і його власна рішучість, його власна відмова визнавати програш — його власна сила волі. Оповіді Рашида Халіфи, численні казки Шаха-Казна-Що про юних героїв, що знаходили в собі додаткові сили навіть у набагато скрутніших обставинах, також готували його до випробувань.

— Ми не знаємо відповідей на складні запитання про те, хто ми такі і на що ми спроможні, — казав, бувало, Рашид, — допоки нам будуть поставлені ці запитання. Тоді й тільки тоді ми знаємо: можемо ми відповісти на них, чи ні.

А на додачу до Рашидових оповідок прикладом для Луки завжди був його старший брат Гарун, який знайшов відповідь на таке запитання колись давно, просто так на Морі Оповідок. «Як мені хочеться, аби мій брат був тут зі мною, — думав Лука, — але його нема, а його голосом говорить ведмідь Собака і намагається опікуватися мною. Я зроблю так, як зробив би він на моєму місці. Ні, я не відступлю».

«Ааліми закостеніли у своїх поглядах і не люблять, коли хтось намагається розхитати їхній човен, — казав одного вечора Рашид Луці. — Їхні погляди на Час — стрункі і жорсткі: вчора, сьогодні, завтра, цок-цок-цок. Вони як ті роботи марширують під цокіт секунд, що минають. Що Було, Дзьо-Гуа, живе в минулому; Що Є, Дзьо-Гай, просто є тепер; і Що Буде, Дзьо-Айґа, належить місцю, куди ми не можемо піти. Їхній Час — це тюрма, а вони тюремники, а секунди й хвилини — це стіни тієї тюрми.

Мрії — це Аалімові вороги, тому що в мріях Закони Часу зникають. Ми знаємо (а чи ми знаємо,