Читати книгу - "Лука і вогонь життя"

Видр. Як тільки Вогонь Життя торкнеться їх, вони одразу спалахнуть, а от загасити їх буде дуже нелегко. — Тут Сорая накинула шкіряний ремінець горщика Луці на шию. — На чому я зупинилася? — Якусь мить вона пригадувала, а тоді сказала: — Ага, Мауї, для тебе Мауї-тікіткіа-Таранґа, викрав Вогонь з нігтів богині вогню Магуйки й віддав їх полінезійцям. То ж вона найбільше тепер остерігатиметься саме його. Ну й так далі.

— Але ти не сказала про Першого Крадія, — промовив Койот. — Найстарший і найбільший. Цар Пагорба. Він був для нас прикладом. Викрав вогонь для всього людства.

— Титан Прометей, — сказала Сорая, — був братом, хоч як це дивно, твого покійного приятеля капітана Ааґа. Вони між собою не ладнали. Терпіти один одного не могли. Як-не-як, але три мільйони чотириста тисяч років тому наш Старий Друзяка справді став першим Викрадачем Вогню. Але після того з ним таке сталося, що навряд чи хтось повірить у його повторну втечу з Вогнем.

— Став слабкодухим, — пригадав Лука.

— Ну, я не зовсім так казав, — промовив Койот. — Навіщо мені наговорювати на великих. Титан нікуди більше не пхає свого носа. Відколи Геркулес прикінчив того орла.

— Чи грифа? — запитав Лука.

— Чи грифа. Ну, нікого з нас у той час ще не було, аби сказати напевно, а Старий Друзяка язиком не плеще.

— Одне добре, — зашепотіла Сорая Луці на вухо, — що в метушні вам легше наблизитися до Моста, якщо бігтимете до нього й вдаватимете, ніби самих себе шукаєте.

— Вони шукатимуть мене разом зі спільниками, — промовив Койот. — Але ми розділимося. Біля мене буде направду гаряче. Вони поженуться за мною. А тоді настане твоя черга діяти. — І він побіг вистрибом, нічого більше не сказавши.

Якоїсь миті Лука відчув, що нема Ніхтотата. Ще хвилю тому він тинявся біля них, слухав їх, вертів капелюхом-панамою, а тоді раз — і його ніде нема. «Хотів би дуже знати, що в нього на думці, — міркував Лука. — Мені аж ніяк не подобається його зникнення». І тут йому на плече поклала руку Сорая.

— А він тобі що, так потрібен? Рушай без нього, — сказала вона. А Дуринда, червона дракониха, запропонувала свій варіант, тож Лука незабаром викинув Ніхтотата з голови.

— Колись давним-давно наша сестра Ґйара-Джинн допомогла королеві Коней втекти зі Сніфельгайма, — промовила червона дракониха, киваючи на свою золоту сестру. — Авжеж. Звали того Коня Жвавий, і був він величезним білим восьминогим конем, що мав, так би мовити, по дві ноги в кожному кутку й був безпідставно ув’язнений Аалімами, так само як мої сестри, аж поки їх звільнила своїми могутніми чарами королівна Сорая. Три Дзьо вирішили, що в усьому Часі для восьминогого диво-коня нема місця. Ось так, взяли й вирішили без жодних обговорень, ніби якісь тирани; не взявши до уваги нічиїх почуттів, у тому числі й Жвавого. Так, вони бувають жорстокими, свавільними й норовистими, хоча люблять називатися Трьома Неминучими Істинами! Драконівський вогонь Джинн звільнив Жвавого, адже її подих гарячіший за мій, Бадло чи Сари, й окрім іншого її подих виявився настільки гарячим, що розтопив Вічну Кригу, а ми на таке не спроможні. За це Король Коней зробив їй розкішний подарунок, наділивши даром перевтілення на випадок нагальної потреби. Жодний з богів не наважиться переслідувати Жвавого, Короля Коней, коли він переходитиме через Вібґйор. Ми прив’яжемо кожного з вас — тебе, Луко, твого собаку й ведмедя між кожною парою його ніг, а ще одна пара ніг залишиться для тебе, королівно Сорая, ну, звісно, якщо ти захочеш…

— Ні, — відповіла сумно Сорая. — Навіть зі складеним Летючим Килимом Царя Соломона, боюся, Луко, тобі не допоможе присутність Образцеси Видр. Мене вже аж нудить від тих холодних, задушливих, каральних, невблаганних, згубних старих Дзьо; вони не мають Часу для мене. Вам буде тільки гірше, коли вони дізнаються, що я на вашому боці. Моя нога більше не ступить на землю Серця Серця. Не маю жодного бажання лежати у Сніфельгаймі на Крижаному Простирадлі. Але я чекатиму на вас і за потреби швидко доставлю вас у безпечне місце разом із вогняною Картоплею у Горщику Видр.

— Ти зробиш таке? — запитав Лука золоту дракониху. — Ти використаєш одноразове перевтілення, аби допомогти мені? Навіть не знаю, як тобі дякувати.

— Ми — боржники королівни Сораї, — промовила Ґйара-Джинн. — Їй дякуй.

«Хто б міг би собі уявити, — казав про себе з жалем Лука, — що я, Лука Халіфа, маючи лишень дванадцять років, перетинатиму великий міст Віґйор, цей найрозкішніший міст у всьому Світі Чарів — міст, повністю збудований з райдуг і причесаний західним вітром, найніжнішим з усіх вітрів, що легенько зринає з уст самого Зефіра, і єдине, що я зможу бачити й відчувати, — це колючу шерсть внутрішніх стегон велетенського коня. Хто б міг подумати, що поряд походжатимуть найвидатніші дійові особи в історії Небаченого Світу — колись обожнювані, колись всемогутні божества, з якими я виростав, про яких, лежачи в ліжку, щовечора чув від тата, який міг годинами розповідати про меч Кусанаґі, про екс-богів Тонатіуга, Вулкана, Сартра і Бела; а ще про птаха Бену, Верховного Ра; а тепер я не міг ні сам поглянути на них (хоча б кутиком ока), ні їм дозволити поглянути на себе. Хто б міг повірити, що я, Лука, в’їжджатиму в Сад Досконалих Парфумів, що оточує Озеро Мудрості і є місцем найприємніших запахів у всьому Бутті, і задихатимусь від кінського запаху.

Він чув звуки, яких ніколи раніше не чув: крик сокола, шипіння змії, рик лева, палахкотіння сонця, а ще воєнні погуки богів, що були поза межами уяви й майже нестерпними. Перетворювачка Ґйара-Джинн у подобі Короля Коней тихо й радісно іржала, била вісьмома копитами (себто Король