Читати книгу - "Діти Праліса"

— Ну, здоров був, Липню, — щиро всміхнувшись, сказав він. — Гадаю, нам є що відсвяткувати!

Дід і собі обняв вітрогона.

— Твоя правда, друже, є!

Та раптом вдалині, десь за Переводом, пролунав глухий вибух, схожий на удар грому. Він луною прокотився над Березовою-Рудкою, і все стихло, а з темряви жахливо завили марюки.

— Що це було? — здивовано запитав Андрій.

Вербичка і Пташка стурбовано прислухалися, і очі їх спалахнули, як ті болотяні вогні.

— Лихо! — крикнула Вербичка. — Туман упав! Праліс помер, чари Берізки стали непотрібними, і зараз осатаніла погань мчить сюди, щоб помститися нам за тисячолітні блукання у тумані. Готуйтеся до бою!

— Я вже чую їх, — тремтячим голосом проговорила Пташка, бо попри всю свою силу, вона лишалася лише «необкуреною димом чар» дівчиною.

Андрій вихопив шаблю і закрутив над головою.

— Вербичко, звідки їх чекати?

— Звідусіль! Їх у тумані незліченна кількість, звідусіль!

— Тоді колом ставайте, спина до спини! — скомандував козак.

І справді, за мить з усіх боків почулося виття і гарчання, воно швидко наближалося. Болотяні вогні освітлювали берег Рудки, де з хвилини на хвилину мала розпочатися жахлива драма. Відблиски вогнів зловісно вигравали на шаблях, палашах і топорах. Нечисть і люди стояли пліч-о-пліч, стояли тихо, прислухаючись до скаженого виття і жахливого гарчання, яке невпинно наближалося. З води вже чулося грізне гарчання анциболотів та верещання болотяних відьом. Озброєні сокирами та ятаганами, на них уже чекали водяники на чолі з Никодимом і Микитою. І ось болотяні відьми та анциболоти постали у смузі світла, вони йшли щільною стіною, вишкіривши жовті ікла. Озброєні гострими пазурами, лаписька відьом і клешні анциболотів потяглися до людей і погані. З боку лісу на світло виступили з мороку потворні фігури вурдалаків, перевертнів і хащунів. До них приєдналися і марюки. Чорна нечисть ринула одночасно і звідусіль. А від їхнього ревіння, гарчання, виття й верещання, здавалося, здригалася земля! Біла нечисть і люди підняли зброю, і острівець їхнього війська потонув у чорній хвилі наступаючих нелюдів.

— Ось тобі і кінець! — намагаючись перекричати гуркіт і рев бойовища, крикнув Андрій. — Ми не вистоїмо! Я стільки чорної нечисті за все життя не бачив!

Це була правда. На місце збитого «чорного» ставало десять нових, а судячи з того, як швидко згасали болотяні вогники над головами бійців, «білих» і людей ставало все менше й менше. Мурко бився поряд з мавками, запускаючи вогняні кулі з обох рук. З кожним змахом Никодимового топора якась відьма падала в корчах, а то й декілька відразу, так щільно вони йшли! Кілька лісовиків, завбільшки з покійного Кулаку, зійшлися у смертельному двобої з анциболотами.

Біла погань і люди билися запекло, намагаючись якнайдорожче продати свої життя, але падали одне за одним, як мухи…

— Як же Бер-р-різка загнала таку силу в туман? — прокричав Мурко до Вербички.

— Їх було менше! — відповіла мавка. — Розплодилися!

Малюк подивився на Пташку, страху в очах дівчини вже не було. Була лише холодна рішучість, притаманна справжній мавці.

— А якщо спр-р-робує Пташка? — знову прокричав він.

— Це неможливо. Їх дуже багато, і Пташку ще не ініціювали до кінця. Вона має вступити у володіння Дібровою Смутку, а для цього треба саме заступити межу Діброви. А як це зробити? Тут же не пробитися!

— Вар-р-рто спр-р-робувати. Сивий! — заволав Мурко, що було сили.

Козак пробився до малюка.

— Маємо слабку надію!

Мурко швидко пояснив козаку, що й до чого, і Андрій не вагаючись погодився.

— До Діброви! — голосно закричав козак. — Клином пробивайтеся до діброви! Там надія на порятунок!

Наказ швидко передавали з вуст в уста. Ніхто не став сперечатися, і військо березоворудчан почало витягуватися клином, вістря якого було спрямоване до діброви. Попереду йшли Вербичка і Пташка. З кожним змахом їхніх рук чорна нечисть розліталася, як солом’яні ляльки. Військо поволі рухалось до Діброви.

— Може, хай її перенесе Мефодій? — прокричав Коник.

— Упир поранений. Він і сам би радий, та ледве на ногах тримається. До того ж вона має зробити це сама.

Праве плече Мефодія справді було страшно поранене — розірване щелепами перевертня, і він ледве відбивався лівою рукою.

До Діброви Смутку вже було рукою подати, але оборонців ставало все менше й менше. Ще крок — і Пташка зайде за межу!.. Але шлях їй перетнули марюки.

— Маєм прорватися, дитино, — рішуче сказала Пташці Вербичка, — ще крок! Ну! На три, я буду поруч!

Мавки змахнули руками.

— Р-раз! — вигукнула Вербичка і марюки поточились назад, але встояли.

— Два!

Дві потвори відлетіли вбік.

— Три! Біжи, Пташко! Я поруч!

Дівчина кинулася