Читати книгу - "Діти Праліса"

Микита стояв, опустивши очі долу.

— Я вагаюся, Пралісе, — проговорив він, підвівши голову. — Хто ми? Люди?

— Ні! — вигукнув демон. — Ви вмієте більше, можете більше, ви вічні!

— Чи народить колись від мене берегиня?

— За все треба платити! То ваша ціна!

Микита відвернувся.

— Вона зависока, — сказав він і пішов не обертаючись до людей.

А за ним… Одне за одним погань переходила на бік березоворудчан. Праліс зостався сам. Якщо не брати до уваги з десяток демонів на чолі з Марюкою.

Вітряк обійняв свого дядька.

— Все буде добре, у! Ти все згадаєш… Є зілля…

Марюки обступили колом Праліса, який понуро опустив голову.

— Залиш нас, — звернувся до нього Вітряк, — зникни!

Демон підняв голову.

— Куди?

Не відомо, що трапилося з ним, але в голосі Праліса чувся відчай. Він повільно дістав меча з піхов, узяв його обома руками і підняв догори.

— Козаче! — звернувся він до Андрія. — Викликаю тебе на двобій!

— Приймаю! — вигукнув Андрій і перехрестив повітря шаблею.

— Чекайте! — сказала Пташка, виступивши наперед. — Годі смертей. Я можу зв’язати його сили!

Вербичка провела рукою по голові дівчини.

— Це правда. Вона може!

Андрій опустив шаблю і подивився на демона.

— Маєш вибір. Або я, або вона. Позбудься демонічної сутності і живи.

— Хай живе! — почулися поміж поганню поодинокі вигуки.

— Так, хай живе! Хай стане рівним з людиною!

— Хай живе! — лунало вже з усіх боків.

Праліс розгубився і опустив меча. Цього він не очікував.

— Слов’яни, — гірко посміхнувшись, проказав він, — ви завжди були великодушними! Але не зараз!

Демон знову підняв меча.

— До бою! — сказав він, і марюки, вишкірившись, приготувалися до нападу, але Праліс зупинив їх: — А ви — ані руш!

Андрій скинув сорочку і пішов до демона.

Клинки зустрілися. Одразу було видно, що обидва бійці володіють зброєю досконало. Козак і демон пішли по колу. Хтось мав загинути. В ті часи жоден двобій не тривав довго. Кожен з бійців володів своїми прийомами бою, які тримались у таємниці. Один випад, хитромудрий маневр… І смерть!

Клинки дзвеніли і затихали. Бійці вивчали один одного, то розходячись, то знову сходячись у бою.

— А ти гідний противник, козаче! — вигукнув демон, відступаючи. — Вправний, швидкий, сильний і гідний…

Праліс вивернувся, відбивши шаблю Андрія, і змиг ока заніс свого меча над Андрієм і… Всі охнули, але демон чомусь завагався, і шабля козака блискавично пронизала його груди.

— …гідний моєї смерті, — видихнув Праліс і випустив меча.

Марюки дико завили..

— Чому, — крикнув Андрій і висмикнув шаблю, — ти піддався? Ти знав, що я зреагую!

Переможений Праліс упав на землю, повалившись набік. Він мав тут же зникнути, але був демоном вищої касти, наділений неабиякою силою, тому не зник одразу.

— Це мій вибір, — прошепотів він, — мені… мені…

Андрій встромив шаблю в землю і провів рукою по спітнілому чолу.

— Тобі мало було померти! Ти хотів зникнути!

До приреченого підійшов Мефодій.

— Ти міг позбутися пекельних сил і спробувати спокутувати свій гріх…

Праліс закрив очі.

— Немає мені спокути… Є лише вічний тягар зради…

Рана Праліса спалахнула вогнем, і вже за мить демона не стало, а вся погань, окрім дружини Андрія, зайшлася кашлем. Із вуст Пралісових «дітей» повалив чорний дим. Вони падали, але швидко підіймалися. Чари Праліса розвіялися, погань усе пригадала, але це мало втішило її. Все, у що вона вірила, виявилося брехнею. Ті, хто раніше відчували свою зверхність над людьми, тепер розгублено дивилися одне на одного, намагаючись осягнути свою нову — стару сутність. Сутність, давно втрачену і загублену в віках, а тепер знову віднайдену й повернену. З нею треба було навчитись жити. Минуле кануло в безодню забуття разом з Пралісом і згадкою про нього.

Сонце сіло і березоворудчани, скинувши руки догори, запалили болотяні вогні. Одна з берегинь, посміхнувшись, і собі запалила вогник, слідом за нею сотні рук злетіло догори, і вогники погані приєдналися до людських. Марюки загарчали і поволі відступили в тінь, а Повітрун підійшов до