Читати книгу - "Поза часом"

колотнеча й, либонь, ніде не залишилось ані пляшки пива. Вболівальники були впевнені, що з наступним боєм не буде проблем, і вони мали рацію, бо Гуннер Вільямс вистояв проти Циклона лише чотири раунди. Тепер починалося найгірше, відчайдушне очікування дванадцятого квітня, весь останній тиждень ми щовечора зустрічалися в кав’ярні на вулиці Майпу, приносили газети й знімки, робили припущення, але в день бою я залишився вдома сам, ще буде час відзначити з ватагою перемогу, тепер ми з Циклоном мусимо бути поруч, через радіоприймач, через щось таке, від чого в мене перехоплювало подих, і тому я весь час пив, курив і казав Циклонові всілякі дурниці, то сидячи в кріслі, то з кухні, тиняючись, наче бездомний собака, і думаючи про те, що, можливо, в цю мить думав Циклон, поки йому обмотували зап’ястки, поки оголошували вагу, поки коментатор повторював усе те, що ми знали напам’ять, і спомин про Маріо Прадаса повертався до всіх нас з іншого вечора, який не повинен був повторитися, з яким ми так і не змирились і який хотіли змити, як змиваються міцним ковтком найприкріші речі.

Ти чудово знаєш, що сталося потім, навіщо переповідати, в перших трьох раундах Джарделло показав небувалу швидкість і техніку, в четвертому Циклон потроху добрав смаку, й наприкінці раунду суперникові довелося непереливки, в п’ятому весь стадіон посхоплювався з місць, диктор не встигав коментувати те, що відбувалося в центрі рингу, було неможливо встежити за обміном ударами, він лише вигукував окремі слова, і майже в середині раунду прямий удар Джарделло, Циклон ухилився й пропустив боковий, від якого впав долілиць і вже не піднявся до кінця лічби, голос коментатора плакав і волав, склянка розбилася об стіну, а наступної миті я розбив пляшку об радіоприймач, Циклон у нокауті, друга поїздка скінчилася так само, як і перша, снодійні пігулки, бозна-що, о четвертій ранку лава на якійсь площі. Трясця їхній матері, старий.

— Що тут говорити, звісно, ти мені скажеш, мовляв, такий уже закон рингу й ще якусь дурню, просто ти не знав Циклона, то й не маєш псувати собі кров. А ми тут плакали, уявляєш, купа народу плакала поодинці чи разом із ватагою, і чимало хто гадав і казав, нібито, зрештою, так навіть на краще, бо Циклон ніколи б не змирився з поразкою і краще, що все скінчилося саме так — вісім годин коми в лікарні і кінець. Пригадую, в якомусь журналі написали, що він єдиний з усіх так ні про що й не взнав, ти ба, який розумник той скурвий син, хто це написав. Не розповідатиму про те, що тут було, коли його привезли, — після Гарделя [67] другого такого бучного похорону в Буенос-Айресі не бачили. Я відійшов од ватаги з кав’ярні, бо краще почувався на самоті, спливло бозна-скільки часу, перш ніж я випадково зустрів на перегонах Алесіо. Він саме завзято працював із Карлосом Віго — ну, ти знаєш, яку кар’єру зробив цей хлопець, — але за пивом пригадав, якими друзями були ми з Циклоном, і сказав мені це, якось дивно сказав, позираючи на мене так, начебто сам до ладу не знав, чи повинен цé говорити, чи, може, говорив тільки тому, що потім хотів сказати мені щось іще, щось таке, що підточувало його зсередини. Алесіо був чоловіком неговірким, а я, згадуючи Циклона, курив сигарету за сигаретою й раз по раз замовляв пиво, коротаючи час і з приємністю відчуваючи, що поруч сидить людина, яка була добрим другом Циклону й зробила для нього все, що могла.

— Він дуже тебе любив, — мовив я в якусь мить, бо відчував, що це справді так і варто це йому сказати, навіть якщо він знав. — Перед поїздкою завжди говорив про тебе, як про рідного батька. Пригадую, якось увечері, коли ми залишилися вдвох, він попросив у мене сигарету і додав: «Поки Алесіо не наглядає за мною, як за хлопчиськом».

Алесіо похнюплено замислився.

— Еге ж, — озвався нарешті, — гарний був хлопець, я ніколи не мав із ним проблем, часом утече кудись ненадовго, а тоді вернеться — сумирний такий, слухняний, а я ж такий зануда, усі кажуть.

— Ох, Циклон…

Ніколи не забуду, як Алесіо звів голову й глянув на мене так, мовби раптом на щось зважився, наче надійшла мить,

на яку він довго чекав. — Мене не обходить, що ти подумаєш, — проказав він, чітко вимовляючи кожне слово з акцентом, в якому досі вчувалася його рідна Італія. — Я розповім тобі це, бо ти був його другом. Прошу тебе лише про одне, але якщо ти вважаєш, буцімто я переступив межу, не відповідай, я й так знаю, що ти нікому не прохопишся ні словом.

Я втупився в нього, і раптом перед моїми очима знову постав той вечір у порту і вологий вітер, що обдавав наші з Циклоном обличчя.

— Його привезли до лікарні й зробили трепанацію, бо лікар сказав, що стан важкий, але його можна врятувати. Справа була не лише в тому ударі, найгіршим виявилося те, що він сильно забив потилицю, коли впав на брезент, я це бачив на власні очі й чув хряскіт, крізь крики я чув хряскіт, старий.

— Гадаєш, його могли врятувати?

— Хтозна, зрештою, я за своє життя бачив і гірші нокаути. До другої години ночі його вже прооперували, я чекав у коридорі, нас до нього не пускали, там були два чи три аргентинці й кілька американців, але зрештою залишився тільки я і ще хтось із персоналу лікарні. Десь о п’ятій до мене вийшов якийсь тип, я не дуже петраю в англійській, проте збагнув, що вже нічого не вдієш. Цей тип був якийсь переляканий, старий санітар, негр. Коли я побачив Циклона…

Мені здалося, що він замовк остаточно, руки в нього тремтіли, він відсьорбнув пива й заляпав сорочку.

— Я ніколи не бачив нічого такого, брате. Його наче катували, наче хтось хотів помститися йому бозна за що. Я не можу тобі цього пояснити,