Читати книгу - "Поза часом"

— Дай-но сигарету, поки Алесіо не наглядає за мною, як за хлопчиськом.

Ми курили, задивившись на ріку, нам в обличчя віяв вологий опівнічний вітерець.

— Отакі справи, — проказав Циклон, мовби тепер йому було легше говорити. — Я не можу нічого вдіяти, мушу битися й чекати, коли це станеться. Колись мене нокаутують, і гаплик, саме цього я й боюся.

— Просто тобі потрібен час для розігріву, от і все.

— Ні, — заперечив Циклон, — ти чудово знаєш, що не про це йдеться. Дай-но ще сигарету.

Я чекав, не знати чого, а він курив, задивившись на ріку, втома після бою потроху змагала його, треба було повертатися до центру міста. Мені важко давалися слова, клянуся, але після всього цього я мусив його запитати, ми не могли залишити це просто так, бо було б іще гірше, адже Циклон привіз мене до порту, щоб щось сказати, і ми не могли залишити це просто так.

— Ніяк не второпаю, що ти маєш на увазі, — мовив я, -

але, мабуть, я думаю про те саме, що й ти, інакше взагалі

годі зрозуміти, що з тобою коїться.

— Що коїться, ти й сам знаєш, — відказав Циклон. — А от що про це думати, підкажи.

— Не знаю, — я ледве здобувся на відповідь.

— Завжди те саме, починається з розслабленості, я нічого не усвідомлюю, Алісіо щось кричить у вухо, гонг, і коли виходжу на ринг, все мовби тільки починається, я не можу тобі цього пояснити, диво та й годі. Якби не суперник, шульга чи Кіт, у мене було б таке враження, нібито я сплю чи щось таке, а потім навіть не знаю, що це зі мною, все закінчується надто швидко.

— Ти маєш на увазі для суперника, — пожартував я.

— Так, але й для мене теж, коли рефері піднімає мою руку, я вже нічого не відчуваю, начеб повернувся звідкілясь і нічого не розумію, і тільки потім потроху приходжу до тями.

— Нехай так, — озвався я, не знаючи, що казати, — нехай так, можливо, все так і є, хтозна. Питання в тому, що треба йти до кінця і не псувати собі кров, шукаючи пояснень. Мені чомусь здається, що тебе розпирає, бо ти сам цього хочеш, і це чудово, і годі про це.

— Авжеж, — згодився Циклон, — мабуть, справа в тому, що я сам цього хочу.

— Але ти не зовсім у цьому впевнений.

— Як і ти, бо й тобі не віриться.

— Облиш, Циклоне. Ти хочеш нокаутувати Тоні Джарделло, гадаю, з цим усе ясно.

— Воно-то ясно…

— І по-моєму, ти хочеш зробити це не лише через себе.

— Ага.

— І тоді тобі полегшає, еге ж?

Ми поверталися до автівки. Мені здалося, що мовчання Циклона підтверджувало те, що весь цей час сковувало нам язики. Зрештою це теж був спосіб сказати йому все так, щоб не залишити місця для страху, розумієш? Циклон висадив мене на автобусній зупинці; їхав він повільно, дрімав за кермом. Аби тільки нічого з ним не трапилося, поки дістанеться додому; я непокоївся, але на другий день побачив фотографії та інтерв’ю, яке у нього взяли вранці. Там, звісно, йшлося про плани, про поїздку на північ, про вечір великого бою, що поволі наближався.

Я вже тобі казав, що не зміг супроводити Циклона, але ми з ватагою обмінювалися інформацією, не випускаючи найменшої подробиці. Так було й під час поїздки Маріо Прадаса — спершу новини про тренування в Нью-Джерсі, потім бій із Гроссманом, відпочинок у Маямі, листівка Маріо в «Графіко», де він писав про полювання на акул чи щось таке, тоді поєдинок із Аткінсом, контракт на бій за звання чемпіона світу, дедалі прихильніші статті в американських газетах і наприкінці (хоч як це прикро, я кажу «наприкінці» й це щира правда, чорт забирай) той вечір поєдинку з Джарделло, ми так і прикипіли до радіо, п’ять раундів унічию, шостий за Маріо, сьомий унічию, вже наприкінці восьмого голос коментатора аж захлинається, він лічить секунди, кричить, що Маріо підводиться, знову падає, знову лічба секунд, цього разу до кінця, Маріо в нокауті, потім фото, наче для того, щоб ми знову пережили цей удар долі, Маріо в своєму кутку, Джарделло кладе йому на голову рукавичку, це кінець, кажу тобі, кінець усьому, про що ми мріяли з Маріо, від часів Маріо. Тож мене анітрохи не здивувало, що не один тутешній журналіст, коментуючи поїздку Циклона, натякав на символічний реванш, як вони це називали. Чемпіон тим часом очікував на суперників і долав їх одного за одним, скидалося на те, що Циклон ішов слідами тієї, першої поїздки і мусив упоратися з усіма тими самими завадами, які янкі зводили на шляху кожного претендента на чемпіонський титул, а надто коли той був чужаком. Щоразу, читаючи ці статті, я думав про те, що, якби Циклон був зі мною, ми б не обговорювали їх, а лише мовчки перезирнулися, розуміючи один одного не так, як інші люди. Втім Циклон, мабуть, теж думав про це, навіть не читаючи газет; кожен день був для нього репетицією чогось такого, від чого зводило шлунок, але він не хотів говорити про це ні з ким, як говорив би зі мною, хоча ми й не говорили про щось особливе. Коли він у четвертому раунді подолав першого суперника, такого собі Дока Пінтера, я надіслав йому вітальну телеграму і він відповів мені також телеграмою: «Роблю свою справу. Обіймаю». Потім був бій із Томі Бардом, який за рік перед тим протримався п’ятнадцять раундів проти Джарделло; Циклон нокаутував його в сьомому, годі й казати, як шалів Буенос-Айрес, ти ще був голопуцьком і не пам’ятаєш, що тоді діялося, — були такі, що не вийшли на роботу, на фабриках