Читати книгу - "Небесна стріла"

— І хто може жити в цих руїнах? — вигукнув лондонець, кремезний чоловік, богемної зовнішности, з рудуватою борідкою, яка додавала йому років. В Челсі його знали як Гарі Пейн.

— Гадаєте, там можуть бути примари? — запитав у відповідь його друг Мартін Вуд. — Так-так, люди, що там живуть, справді подібні на примар.

Можливо, це парадокс, та художник з Лондона був більше простодушним і безпосереднім, він навіть чимось нагадував пастора, а от місцевий митець робив враження людини радше проникливої і досвідченої, він дивився на свого товариша з поблажливою посмішкою. І справді, чорний костюм та квадратне, чисто поголене обличчя додавали йому солідности.

— Це, звичайно ж, лише знак часу, — продовжував він, — або, точніше, знамення завершення давнього часу і давніх династій. У цьому домі живуть останні нащадки славетного роду Дарнвеїв, та в наш час мало таких бідняків, як вони. Вони навіть не спроможні довести до ладу верхній поверх, і тому їм доводиться жити у кімнатах внизу, ніби кажанам і совам. А в них же є родинні портрети ще з часів війни Червоної і Білої троянди, і деякі з них навіть можна назвати зразками англійського живопису. Я знаю про це, тому що мене просили взятися за реставрацію цих картин. Там є один портрет, один із ранніх, він такий виразний, що дивишся — й аж мурашки по шкірі.

— У мене мурашки на шкірі з’являються, як я лише гляну на цей будинок, — промовив Пейн.

— Правду кажучи, у мене теж, — відізвався його друг.

Тишу раптом порушив ледь чутний шелест в очереті, і коли темна тінь, ніби зляканий птах, швидко шугнула вздовж берега, обидва художники мимоволі здригнулися. Але біля них з’явився лише чоловік з чорним портфелем. У нього було худюще обличчя землистого кольору, а суворі очі уважно дивилися на незнайомця з Лондона.

— А! Це наш лікар Барнет, — полегшено повідомив Вуд. — Доброго вечора, лікарю! Ви у замок? Сподіваюся, ніхто не захворів?

— У такому місці, як це, завжди всі хворі, — пробурмотів доктор. — Часом набагато серйозніше, аніж їм видається. Тут навіть повітря задушливе і хвороботворне. Не заздрю я цьому молодику з Австралії.

— А хто це — молодик з Австралії? — дещо неуважно запитав Пейн.

— Хто? — пирхнув доктор. — Хіба ваш друг вам нічого не розповів? До речі, він повинен приїхати саме сьогодні. Це справжня мелодрама у старомодному стилі — спадкоємець повертається з віддалених колоній у свій зруйнований родинний замок. Усе діється за родинним договором, згідно з яким він повинен одружитися з дівчиною, що чекає на нього у вежі, обвитій плющем. От архаїка, хіба ні? Зрештою, часом у житті так буває. У нього навіть є трохи грошенят — і це єдиний світлий момент у цій історії.

— А що про нього думає міс Дарнвей у своїй вежі, обвитій плющем? — сухо запитав Мартін Вуд.

— Те ж саме, що й про решту, — відповів доктор. — У цих занедбаних руїнах, лігві марновірства, вони не думають, лише мріють і уповають на долю. Напевно, вона погоджується і з родинним договором, і з тим, що чоловік, який щойно повернувся з далеких колоній, — це ще один із виявів фатуму, що навис над родиною Дарнвеїв. Правду кажучи, мені видається, що навіть якщо цей молодик виявиться однооким горбатим негром, і на додачу вбивцею, то вона сприйме це як додатковий штрих, що доповнює ці похмурі декорації.

— Вам не здається, що коли мій лондонський друг отак слухатиме вас, то у нього складеться не надто хороше враження про наших знайомих, — засміявся Вуд. — А я хотів його познайомити з ними. Художнику просто гріх не подивитися на родинні портрети Дарнвеїв. Та якщо, як ви кажете, австралійське вторгнення у самісінькому розпалі, то нам, певно, доведеться відкласти цей візит.

— Ні-ні, що ви! Заради Бога, відвідайте їх! — заперечив доктор Барнет, і в його голосі врешті забриніли теплі нотки. — Все, що бодай якось може скрасити їхнє самотнє життя, полегшить моє завдання. Це дуже добре, що врешті з’явився цей кузен з далеких колоній, та його одного буде замало, щоб якось оживити тутешню похмуру атмосферу. Гадаю, чим більше відвідувачів, тим краще. Ходімо зі мною, я вас познайомлю.

Коли чоловіки підійшли ближче до будинку, то побачили, що він стоїть ніби на острові, з усіх боків його оточував глибокий рів, заповнений водою. Перейшовши міст, вони опинилися на доволі широкій кам’яній платформі, де крізь великі тріщини пробивалися стебла бур’янів. У сіруватому світлі сутінків все це видавалося голим і похмурим. Раніше Пейн ніколи не повірив би, що такий малий шматок простору може уповні передати дух запустіння. Кам’яна платформа була своєрідним порогом біля вхідних дверей, які містилися під низькою аркою часів Тудорів, вони були відчинені навстіж, немов вхід у печеру.

Доктор жваво і дещо безцеремонно провів гостей в дім, і тут на Пейна чекало ще одне потрясіння. Він чомусь очікував, що доведеться іти вузькими гвинтовими сходами у якусь напівзруйновану вежу, а виявилося, що перші ж сходинки вели кудись униз, а не вгору. Гості минули кілька великих похмурих кімнат, і якби не темні портрети на стінах і не запилюжені книжкові полиці, то їм видавалося б, що вони потрапили у середньовічні підземні темниці. Де-не-де стояли свічки, і їх полум’я вихоплювало з темряви випадкові деталі інтер’єру, який колись був вишуканим. Та Пейна пригнічувало не лише похмуре штучне освітлення, а й відблиски денного світла, які з’являлися тут і там невідомо звідки. Коли вони пройшли у кінець довгої зали, Пейн врешті помітив єдине вікно, низьке і овальне, такі вікна були дуже модними наприкінці XVII ст. Це вікно також було якимось дивним, через нього виднілося не небо, а лише його відображення — бліда смуга денного світла віддзеркалювалася у воді рову, під тінню стародавнього замку. Пейн відразу ж пригадав собі легенду про господиню замку, яка бачила світ лише у дзеркалі. А господиня цього замку бачила світ не лише у дзеркальному, а ще й у перевернутому відображенні.

— Таке враження, — тихо промовив Вуд, —