Читати книгу - "Нескінченна історія"

- Невже, - знову заговорив Атрею, - він усе ще не ро­зуміє, що ми говоримо про нього, а не про когось іншого?

- Ні, - сказала Дитинна Царівна, - він не може бути таким нетямущим. Адже на свідчення цього він уже отри­мав від нас дуже багато знаків.

«Зараз спробую», — подумки вирішив Бастіян. Але так і не зміг вимовити ім’я Дитинної Царівни.

А що, коли йому вдасться — і він якимось чином опиниться у Фантазії? Не виключено, що він при цьому якось перевтілиться. Яким вів тоді стане? А раптом буде боляче? Або, може, він втра­тить усю свою силу? І ще одне. Хіба йому аж так кортить потрапи­ти у Фантазію? Так, він хотів би опинитися в одному світі з Атрею і Дитинною Царівною, але при цьому аж ніяк не бажає опинитися сам на сам із чудовиськами і потворами, якими там аж кишить.

- Мабуть, йому бракує відваги?

- Відваги? Хіба потрібно відваги на те, аби вимовити моє ім’я?

- Тоді я бачу лише одну причину, котра, можливо, його втримує.

- І що це за причина?

Атрею не відразу наважився відповісти:

- Він просто не хоче. Його не хвилюють ані твоя доля, ані доля Фантазії. Йому до нас байдуже.

- Ні, неправда! — крикнув Бастіян. — Ви помиляєтеся! Не треба так про мене думати, прошу вас! Ви мене чуєте? Атрею, це зовсім не так!

- Він обіцяв мені прийти, - сказала Дитинна Царівна. - Я прочитала це в його очах.

- Так, я пообіцяв! — крикнув Бастіян. — Я зараз прийду, мені тільки треба ще раз усе добре обдумати. А це не так просто.

Атрею опустив голову, вони з Царівною мовчки стояли, чекаючи. Чекали вони довго, але Рятівник усе не з’являвся, і ніщо не свідчило про те, що він готовий потра­пити у світ Фантазії.

А Бастіян уявив собі, як воно буде. Ось він раптом з’являється перед ними — опецькуватий хлопець із кривими нога­ми і з повним блідим обличчям. Вів надзвичайно чітко побачив вираз розчарування на обличчі Дитинної Царівни, він аж наче по­чув, як вона презирливо йому кидає:

- Чого тобі тут треба?

Ну, а Атрею, мабуть, навіть засміється. І від цих думок, від спричиненого ними палючого сорому Бастіян почервонів як рак. Дитинна Царівна, звичайно, чекає появи героя-рятівника — кня­жича або когось такого. А він — ну а він просто не має права пот­рапити їм на очі. Вони не сміють його побачити. Це неможливо. Він готовий стерпіти все, що завгодно, тільки то це!

Коли Дитинна Царівна відірвала нарешті погляд від підлоги, вираз її обличчя був уже зовсім іншим. Атрею на­віть злякався - таким поважним і суворим став її погляд. Хлопець відразу згадав, де він уже бачив такий вираз об­личчя. У сфінксів!

- У нас залишається останній засіб, - промовила вона, - але мені не хотілося б до нього вдаватися. Я сподівалася, мені не доведеться цього робити.

- Який засіб? - чомусь зовсім пошепки запитав Атрею.

- Втямив він це чи ні, та він уже потрапив у «Нескін­ченну історію». Тепер він не може з неї вийти, він не має на це права. Він дав мені обіцянку прийти сюдо - відтак пови­нен дотримати слова. Але сама-одна я з цим не пораджу.

- Хіба хтось у Фантазії здатний зробити те, чого не мо­жеш ти?! - вигукнув Атрею.

- Такий є тільки один, - відповіла вона, - та й то, лише якщо сам цього захоче. Я говорю про Старця Із Мандрівної Гори.

Атрею вражено подивився на Дитинну Царівну.

- Старець Із Мандрівної Гори? - перепитав він. - Ти хочеш сказати, він насправді існує?

- А ти у цьому сумнівався?

- Старі люди у мене на батьківщині розповідають про нього маленьким дітям, коли ті нечемно поводяться і ніко­го не слухають. Кажуть, він записує у свою велику книгу всі вчинки, думки і почуття кожного з нас - і ці його записи залишаються на віки вічні. Це гарні або недобрі історії - залежно від того, хто на що заслуговує. Коли я був зовсім маленьким, я теж у це вірив, але потім вирішив, що то не більше ніж байка - лякати дітей.

- З байками зазвичай не все так просто, - всміхнулася вона.

- Невже ти його знаєш? - допитувався Атрею. - Ти його бачила?

Вона похитала головою.

- Якщо ми колись зустрінемося, це буде наша перша зустріч.

- У нас іще говорять, - продовжив Атрею, - що ніхто не знає, де розташована Гора Старця: він з’являється зненаць­ка то в одному місці, то в іншому, і зустріти його можна тільки з примхи випадку або за велінням долі.

- Так, - сказала Дитинна Царівна. - Старця Із Мандрі­вної Гори шукати не можна. Його можна тільки знайти.

- І ти також не можеш його шукати?

-1 я теж.

- А якщо ти його так і не знайдеш?

- Якщо він існує, я його знайду, - сказала вона, загад­ково всміхаючись. - А якщо я його знайду, значить, він іс­нує.

Атрею не зрозумів її відповіді. А тому нерішуче запи­тав:

- Він що, такий, як ти?

- Він такий, як я, - підтвердила вона, - тому що він у всьому є моєю протилежністю.

Атрею зрозумів, що більше вона нічого йому не скаже. До того ж, його турбувало й інше.

- Ти смертельно хвора, Золотоока Повелителько Ба­жань, - звернувся він до неї майже суворо. - І сама далеко не зайдеш. Бачу, твої слуги покинули тебе напризволяще. Фухур і я радо підемо за тобою, куди лише забажаєш, хоча, відверто кажучи, не знаю, чи матиме Фухур сили на ще од­ну подорож. Та ще й моя рана... Ти й сама переконалася, що я стою на ногах не надто твердо.

- Спасибі, Атрею, - відповіла вона. - Дякую тобі за пропозицію. Ти відважний і вірний. Але я й на гадці не ма­ла вирушати у путь разом із вами. Старця Із Мандрівної Горн можна зустріти тільки сам на сам. А Фухур зараз зо­всім не там, де ти його залишив. Він у такому місці, де рани миттю починають гоїтися, де хворий відразу ж відчуває приплив сил. І ти, Атрею, теж невдовзі там опинишся.

Дитинна Царівна стискала в руці Клейнод.

- Що це за місце?

- А ось цього тобі поки що знати не вільно. Тебе туди переправлять уві сні. Настане день, коли ти про