Читати книгу - "Вінні-Пух та його друзі"

Та як?)

Біда!

("Біда"?)

Нове з 'явилось слово,

Щоб римувати знову.

Біда!

Не буду римувати -

Полишу так стирчати!

Згода?

(Не так!)

Не так, я бачу, легко

Рядок створити вдалий,

Хоч, кажуть, я й упертий,

І сіна їв чимало.

І краще б оце зараз

Почати все спочатку,

Та легше все ж поставить

Тут крапку, як печатку...

Ні, ні!

Крістофере наш Робіне,

Ми всі отут твої

Друз'ї...

(Не так!)

Ми всі отута друзі

Твоюзі...

(Знов не так!)

Ну, словом:

Прощавай,

Бувай,

Та нас не забувай!

(Оце вже пречудове,

Та ще не все готово!)

Усі ми на прощання

Бажаєм тобі ща... мня... вня...

(Ні, не так!)

Бажаєм тобі щастя

Усі ми на проща... ття... стя...

(От морока, такі незграбні слова,

Ніяк не хочуть ставати на місце!)

Одним словом:

Ми любим тебе дуже,

Крістофере, наш друже,

Ти справжній молодець!

Кінець.

– Якщо хто хоче аплодувати,– сказав Іа, – то, прошу, час настав.

Усі дружно заплескали в долоні.

– Дякую, дякую,– сказав Іа-Іа.– Я приємно здивований і зворушений, хоча, можливо, аплодисментам і бракує належної гучності.

– Ці вірші незрівнянно кращі за мої,– захоплено сказав Вінні-Пух, і він справді так думав.

– Не дивно,– скромно пояснив Іа-Іа,– саме так і було задумано.

– Лизорюція,– сказав Кролик,– така, що ми всі оце підпишемо й віднесемо Крістоферові Робіну.

І резолюцію підписали: Пх, Сува, Пац, Іаі, Кролик, Кенга, Велика Ляпка (це був підпис Тигри) і Три Маленьких Ляпки (це був підпис Крихітки Ру).

А тоді всі подалися до Крістофера Робіна.

– Привіт, друзі,– сказав Крістофер Робін.– Привіт, Пуше!

Усі сказали: "Привіт",– і раптом усім зробилося якось сумно, бо ж виходило, що вони прийшли прощатися, а їм дуже-дуже не хотілося про це навіть думати. Збившись докупи, вони розгублено переступали з ноги на ногу, і кожен чекав, щоб заговорив хтось інший, і тільки підштовхували одне одного та шепотіли: "Ну, давай ти",– і помаленьку виштовхали наперед Іа-Іа, а самі з'юрмилися за ним.

– Що трапилось, Іа? – спитав Крістофер Робін.

Іа помахав хвостом, мабуть, для того, щоб піддати собі духу, й заговорив:

– Крістофере Робіне,– сказав він,– ми прийшли, щоб сказати... Щоб передати... як воно зветься... писав один... але ми всі... через те, що ми чули... я хочу сказати, що всі ми знаємо, одне слово, ти сам розумієш... Ми... Ти... Словом, щоб не казати зайвого, ось, візьми!

Він вручив Крістоферові Робіну паперовий сувій, сердито озирнувся на інших і з притиском сказав:

– Увесь Ліс сюди збігся! Ні ступити, ні продихнути! Ніколи в житті не бачив такого безглуздого збіговиська тварин і, головне, не там, де треба. Невже ви не розумієте, що Крістофер Робін хоче побути на самоті? Я пішов!

І він понуро потрюхикав геть.

Самі як слід не розуміючи чому, інші теж почали розходитись, і, коли Крістофер Робін дочитав ВІРШОТВІР до кінця і підвів очі, щоб сказати "Дякую", перед ним стояв лише один Вінні-Пух.

– Це дуже зворушливо,– сказав Крістофер Робін, згортаючи папір та запихаючи його до кишені.– Ходімо, Пуше,– і сам швидко пішов уперед.

– А куди ми йдемо? – спитав Пух, намагаючись не відставати і водночас зрозуміти, що їх чекає там, попереду,– нова ЕХ-СПОТИКЦІЯ чи якесь інше Я-НЕ-ЗНАЮ-ЩО.

– Нікуди,– сказав Крістофер Робін.

Отож вони й пішли туди, і після того, як здолали чималий шмат дороги, Крістофер Робін спитав:

– Пуше, що ти любиш робити більш за все на світі?

– Ну,– відповів Пух,– найбільше я люблю... – тут йому довелося замовкнути й подумати. Бо хоч їсти мед – то дуже приємна робота, але є така мить, – саме перед тим, як ти ось-ось допадешся до меду, – коли тобі ще приємніше, ніж тоді, коли ти вже той мед їси, тільки Пух не знав, як ця мить називається. І ще він подумав, що гратися з Крістофером Робіном – це також дуже приємна робота і гратися з Пацем – це також дуже приємна робота, і от, коли він усе це обдумав, він сказав:

– Найбільше на світі я люблю, коли ми з Пацем приходимо до тебе в гості і ти кажеш: "Може, треба вже підкріпитися?", а я кажу: "Ну, я не проти, а як ти, Пацю?" – і день такий веселий-веселий, і всі пташки співаютьспівають...

– Усе це я також люблю,– сказав Крістофер Робін,– але от що я найбільше люблю робити, то це – нічого.

– А як ти його робиш? – спитав Пух після тривалого й глибокого роздуму.

– Ну, дуже просто. От, наприклад, саме тоді, коли я збираюся це робити, мене питають: "Що ти збираєшся робити, Крістофере Робіне?", а я кажу: "Та нічого", а тоді йду й роблю.

– А-а, зрозуміло,– сказав Пух.

– От, наприклад, зараз ми також робимо таку нічогеньку справу.

– А-а, зрозуміло,– повторив Пух.

– Наприклад, коли просто кудись собі йдеш і слухаєш те, чого ніхто не чує, – додав Крістофер Робін.

– А-а! – сказав Пух.

Вони йшли, думаючи про Се й про Те, і помаленьку прийшли до Зачарованого Місця, яке мало назву Капітанський Місток, оскільки було розташоване на самісінькій верхівці найвищого пагорба в Лісі. Там росло шістдесят із лишком дерез, і Крістофер Робін знав, що це місце зачароване, бо ніхто не міг порахувати, скільки тут дерев – шістдесят три чи шістдесят чотири, – навіть коли прив'язував до кожного порахованого дерева мотузочку.

Як і належить Зачарованому Місцю, земля тут також була не така, як у Лісі, де росли різні колючки та папороть; тут земля всуціль була устелена м'яким, шовковистим килимком із зеленої трави.

Це було єдине місце в Лісі, де можна було спокійно сісти і не підхоплюватися, щоб підшукати чогось кращого. І це, напевне, тому, що з Капітанського Містка видно було всевсе на світі – принаймні ген-ген аж туди, де небо сходиться із землею.

І раптом Крістофер Робін почав оповідати Пухові про різні цікаві речі – про людей, яких чомусь називають Королями та Королевами, і ще про інших, званих Купцями, і про те місце, що зветься Європою, і про загублений острів посеред моря, куди не допливають кораблі, і як зробити Помпу (якщо треба), і як висвячували колись у Лицарі, і які товари надходять до нас із Бразилії.

А Вінні-Пух, обіпершись спиною на одне із шістдесяти з лишком дерев і згорнувши лапки на животі, казав: "Ого!" або "А я й не знав!" – і думав, як було б чудово, аби в голові в нього була не тирса,