Читати книгу - "Шмагія"

Усе звідтіля біжить.

Навіть кури.

Одні ви туди біжите, чарівнички драні…

І найбожевільніші припущення здалися дитячими витівками, коли Андреа Мускулюс побачив на власні очі: у Фарбівній Слободі, від будинку Швелера до самого глухого кута, точиться бій.

Люди, вдягнені в шнуровані камзоли-доломані, з ментиками на лівому плечі, числом до двох десятків, атакували дім Швелерів. Розмахуючи гострими шабельками, вони марно силкувалися прорвати різношерстий ланцюжок захисників. Вузька вуличка сприяла обороні, але досвід був на боці військових. «Однострій кінних пращників, – мимохідь зміркував малефік і згадав, що ескадрон цієї легкої кавалерії квартирує на най-ближчій околиці міста. – Що вони з чинбарями не поділили?!» На фронтах пращники, гордії та хвальки, використовувалися для рейдів у тил ворога, відловлювання дезертирів і супроводу піхоти, що зазвичай вербувалася з покидьків суспільства. Під час бунтів або відмови йти в бій заколотники-«піходрали» всмак наїдалися свинцевих і глиняних, висушених до кам’яної твердості ядер.

Припустити, що чоловіче населення Фарбівної Слободи за відсутності чаклуна встигло завербуватися в піхоту й відразу зчинити заколот – на це фантазії в Мускулюса забракло.

За спинами шалених кавалеристів, біля табунця коней, крутили пращами двоє офіцерів. Третього, зовсім молоденького, відтягали в укриття з пробитою головою.

– Котрі наші? – діловито запитав Фортунат Цвях, тримаючись за чаклуном. – Військові?

– Навряд чи…

У епіцентрі сутички сталася тимчасова пауза. Пращники сварилися, обіцяючи надерти «короїдам» сідниці, захисники ж незалежності перешиковувалися, керовані величавим майстром Леонардом. У лаписьках чинбаря загрожував ворогам кілок, гідний стародавніх легенд. Із паркана не своїм голосом репетував котисько Косяк, підтриманий гавкотом шаленого Нюшки.

Уперед, на нейтральну смугу, вибіг розхристаний бурлака Янош. Ліва холоша з дірою від стегна до гомілки, рукав куртки відірвано з м’ясом. На чолі садно. Струмочок засохлої крові цівкою іржі простягся через брову й нижче, по вилиці, де наливався гарний синець, і це робило обличчя волоцюжки невпізнанним.

– А я ось! Ось я вас! Зараз!

Хлопець зовсім задихнувся й запекло, з комічною безнадією випалив:

– Зачаклую!

«Дурник!» – охоплений болісним співчуттям, малефік ледь не кинувся до дурнуватого молодика, бачачи, як той починає робити різні паси й вигукувати лиховісні, страхітливі, та абсолютно марні слова. Схоже, шмагія вдарила парубійкові в голову. Навіть напружуючи всю уяву, якої Андреа було відпущено не так уже й багато, чаклун погано уявляв, що значить: бути шмагом. Зв’язаний воїн? Безрукий тесля? Німий оратор? Лікар, котрого ні за яких умов не допускають до пацієнта?! Ні, не те, не так… Мати й втратити – тут зрозуміло без запитань. Не мати й заздрити – тут теж зрозуміло. Дивлячись на викаблучування Яноша, чаклун сам собі заприсягся: якщо поталанить повернутися в столицю й зберегти голову на плечах – знайти меж колегами фахівців із «захворювання лжеманою» й розпитати.

Раптом вдасться зрозуміти… Он які штуки витворяє, бідолаха!

Хлопчик діяв настільки переконливо, що пращники позадкували, роблячи знаки від «незвичайної сили». На жаль, довго це тривати не могло. Час ішов, кари земні й небесні не поспішали валитися на кавалеристів, і пращники от-от мали усвідомити: хлопець блефує.

Мускулюс зрозумів, що доля дає йому ще один шанс.

Непомічений бійцями, він зібрався з духом. Кавалерія була надто численна, мана чаклунова трималася на останньому подиху, сили тілесні відмовляли. Він шкріб по засіках, по закапелках, намагаючись не впасти в нестяму. Якщо відбудеться бодай щось, пращники повірять у чаклунство Яноша. Повірять. Злякаються. Охолонуть. Тоді можна буде спробувати втрутитися, поговорити, пригрозити гнівом Його Величності…

Янош підстрибнув, крутонувся в повітрі й несамовито завив.

Відповіддю йому був дикий крик кавалерії. З бравих військових вони перетворилися на божевільних від жаху дітей і кинулися до коней. Тварини казилися, ставали дибки, сісти в сідла вдалося не кожному. Забіяки скакали геть, нещадно на-хльостуючи коней і волаючи зірваними голосами, частина бігла пішки, не відстаючи від кінних товаришів. Що відбувається? Шмагія дурника, примхлива пані, врешті-решт здумала з’явитися в плоті?! Не тямлячись від подиву, Мускулюс обернувся до майстра Фортуната: може, він зміркує, в чому справа? На щастя, крик чаклуна загубився в загальному гаморі.

За спиною в малефіка стояв демон.

Живий і цілком дієздатний кошмар.

Мова людська погано здатна описати дітей Нижньої Мами. Ну, ікла. Ну, хвіст. Суставчастий, як у скорпіона. Ну, крила. Із зубцями, на яких кишить отруйна комашня. Пазурясті лапи, вивернуті коліньми назад. Будь-який опис блякне, губиться в звичному розумінні, мерхне перед особистим досвідом. Кричиш, а чого кричиш, і сам не розумієш, поки тебе не зжеруть. Або поки серце не лопне, як мильна булька.

Або поки кошмар не скінчиться, як, наприклад, зараз.

Дивлячись на корчі демона, з якого наново народжувався знайомий мисливець із охайною борідкою, Андреа думав, що в чаклунських плітках є частка істини. Виходить, правда. Виходить, майстер Фортунат дійсно має виплекану Подобу. Виходить, і справді здатен продовжити пошук або переслідування здобичі не тільки тут, але й на невиразних ярусах Нижнього Світу, в князівстві Пані Манії.

Зникли крила. Скорчились ікла.

Закрутився кілечком і згинув хвіст.

– Добре, що наші стояли до нас спиною, – безтурботно підбив підсумок Фортунат Цвях.

Із-за рогу від старої акації скаженим галопом вилетів китоврас Гриня. Верхи на ньому сидів знайомий Мускулюсу уніформіст із коцюбою в руці.

– Хто? Де?! – китоврасовий бас легко перекрив переполох, що панував у вуличці. І, коли новоприбулий побачив, як полишають поле бою пращники, перш ніж розвернутися на скаку, гукнув малефіку, ніби це все пояснювало:

– Ви Зізі захищали! Хо-хо, пане! Ви кумедний!

Копита вибили дріб смертельного номера. Григорій Інноліур з хвостом, що стирчав догори, кинувся за ворогами навздогін. І на спині в нього сиділа тепер не невагома ліліпутка Трабунець, а хорунжий Рустам Кліщ, найкращий вершник Дикого ескадрону.

«Хана пращникам», – подумав Мускулюс і зомлів.

* * *

Прохолодна, мокра ганчірка на чолі пахла винним оцтом.

Це добре.

Подушка була збита ласкавими руками. Голова тонула в хмарах найм’якішого пуху, пливла по білосніжному морю до далеких островів, де ні в кого немає основної роботи. А виходить, можна робити що завгодно, хоч із відривом, хоч без.

Це теж добре.

Тіло купалося в благодатній перині. Пір’я для цього дива світу здобув особисто Вічний Мандрівець, общипав зграю хмаринок небесних, що йшли від Краю Праведників. Там, у Краю, все росте, не вимагаючи дощу, й хмаринки переварюють дощик у ситих черевцях, від чого перо стає м’яким і шовковистим.

Краще й бути не може.

Збоку клопоталася любонька Цетинка. Коли дівчина схилялася над предметом свого піклування, обличчя її дихало материнською турботою. Мускулюс ніколи не бачив