Читати книгу - "Шмагія"

По слово в кишеню не лазив я, пане, –

Пиймо, куме, і час пролетить! –

Романи, романи й довіку романи –

Налиймо по чарці та хай нам щастить!

Тепер я старий, як димар на даху, –

Пий, дідусю, щоб дідько не вкрав! –

Чоло у зморшках, на пузі міхур –

Ще по чарці, й на цвинтар пора!

Та в вашім борщі хай кипить – не біда! –

Пий, дідусю, щоб дідько не вкрав! –

Мій перець із морквою, чиста вода –

Ще по чарці, гіп-гіп-ура!

CAPUT IX

«І я б хотів бійцям зарахувати бій за дівочу честь як подвиг та звитягу»

Надії не лишалося. Хоч усі обставини розслідуй без розбору. Вчитель Просперо на порох зітре, начальник Нексус попсує, як Вічний Мандрівець – звіра-гуманітерія. Потрапив ти, братику Андреа, в петельку, тільки не з м’якенької шкірки лілльчанок, а з бичачого «зашморгу, що зсихається в спеку». Дурневі зрозуміло: «крижаний дім» потік, замок-замовляння брутально зламано – і з відставними незайманками, втративши розум, захоплено кохається половина Фарбівної Слободи. Включаючи гвардійців. Точніше, гвардійці напевне були першими…

На жаль, Мускулюс вважався педантом. Виходить, був зобов’язаний переконатися особисто.

Хоча б для порядку.

– Прошу пробачення, майстре Фортунате, я мушу на хвильку відволіктися. На основну, так би мовити, роботу.

– Зрозуміло, колего!

Одна дозорна павутинка дивом вціліла. Обережно, щоб не обірвати, Андреа потягнувся вздовж ниточки до будинку Швелера. Тьмяний блиск. Іржа. До дірок прогнилі скоби-замовляння. Як не дивно, тримаються, на останній волосині. Чаклун мимохіть наклав поверх скоб добрячий шар відбудовної суспензії. Дурощі, звичайно. Старанність ідіота. Який сенс замикати скриню, коли все добро поцупили? Гаразд, дивимося далі. Арію «Плач за волоссям після бійки», виконує тенор-малефік. Дивимося, нюхаємо, слухаємо, слухаємо… Овал Небес! Насолода жадання обпалила небо хмільним сиропом із перцем. У ніздрі ввірвалися закляті еманації трьох спокусниць. По вухах ножем різонуло рипіння хистких моральних підвалин. Ефірна сенс-плева? Ціла! Цілісінька! Жодного розриву, жодної вади!

Виходить, ще поживемо?!

Насилу придушив сплеск бурхливої, щенячої радості, ретельно понишпорив навколо. Дівки були самі в своїх апартаментах. Проекції ґрат свідчили, що їхні матеріальні носії не пошкоджені. Суспензія на скобах встигла схопитися й тримала міцно. Чи не вперше в житті доля виявляла скромному чарівникові Мускулюсу не цапину морду, а світлий лик.

Може, й «крижаний дім» стоїть твердинею?!

Збоку потягло тривожним протягом. Із червоними іскорками. «Лисячий хвіст» завжди обіцяє неприємності… Чаклун негайно поткнувся в той бік. Будь-які події у ницому світі на Вишних Емпіреях відбиваються слабко. Якщо, звичайно, не починають рухатися потоки мани. Породжені, приміром, прокльоном, що здавна тяжіє над лілльськими панянками.

У цьому випадку маною і не пахнуло. Зате луна прокльону мала місце. Вона дозволила Мускулюсу відчути, як розбурхався внизу буревій почуттів і якихось невиразних, але активних дій. У Емпіреях цей вихор нагадував бурю в склянці води; однак сам факт, що збурення, хай і мінімальне, докотилося до горніх висот, свідчив багато про що.

– То що ж там діється?!

Виявилося, малефік вимовив це вголос, бо майстер Фортунат негайно відгукнувся:

– Дозволите, колего?

– Вважатиму за честь…

Мить, і ефірне тіло мага виникло поруч. Мускулюс відчув скороминущий укол заздрощів. Коли ще він сам навчиться пушинкою літати межи шарами буття?! Цікаво, Цвях і в Пекло настільки ж легко сходить?

– Я кепський емпат, колего… Але там очевидний безлад. Де це?

– У Фарбівній Слободі. Мені варто поквапитися.

Мускулюс стрімголов випав у нижній світ – вихід із Емпіреїв завжди давався йому простіше за вхід. Похитнувся, з натугою втримав рівновагу.

Мисливець на демонів делікатно торкнув чаклуна за плече:

– Я з вами, напарнику. Чи я неправильно зрозумів шановного лейб-малефактора?

– Так, але… Нам доведеться бігти. Найвульгарнішим чином.

Обоє витріщились один на одного, прикидаючи можливості. На фугасіс-вектор піде забагато сили. Й обоє випадуть із нахилу-спатіуму в домі Швелера, вичавлені, як ганчірки в руках досвідченої прибиральниці.

– Бігти? Чудово! Я в найкращій формі, – Фортунат підморгнув малефіку відверто по-хлоп’ячому. – Хто останнім добіжить до мети, той дівчисько!

Меліс кинулася була за чоловіками, але відстала біля мосту.

* * *

Лагідний дощик виявився перевертнем. Із дрібного мазунчика він спершу став дрібним пройдисвітом, а там і сущим розбійником. Трава йорзала, ковзала, намагалася заплутати ноги. Над головою реготали ворони. Стерви. Стерв’ятники. Усіх ворон подушити. Усіх перефарбувати. Розстріляти з арбалетів. Раз-два, лівою-правою… Від Ляпуні тягло смородом твані, збивало дихання. Підйом до Вилкової Крутиці був тортурами. Ось коли Мускулюс пожалкував, що він – учень бойового мага Просперо, а не, припустимо, капітана лейб-охорони Рудольфа Штернблада. Мабуть, гвардійці, коли бігають, не тупотять, мов слони. Не хриплять, марно силкуючись примирити вдих із видихом. І серце в них не стукотить об ребра, сподіваючись вискочити й покотитися поруч вибоїстим путівцем.

Що, вже путівець?

Раз-два, раз-два…

Поруч спотикався майстер Фортунат. Тішило, що повний маг із усією його кваліфікацією виявився таким же нікчемним скороходом, як і його менш сановитий колега. Якщо Цвях і за демонами ганяється таким робом, легко зрозуміти, чому він вирішив сховатися на хуторі в здобної відьмочки. Підленька радість. Паскудненька. Дивна річ – саме підлістю своєю та гидотністю це почуття додало чаклунові нової сили. Ніби відвар ушлої злійки. Рідка, мерзенна, але корисна гидота. Сьорбнеш – півдня шукаєш, де стовп від землі до неба, та з кільцем, щоб узяти-перевернути. Наступного полудня втонеш у згубній мізантропії, радий сам повіситися й кожного задушити, починаючи з близьких родичів. Ох, мав рацію вчитель Просперо: лежати корисно, бігати шкідливо. Яка ж маячня в голову лізе!

Лівою-правою…

Пихкання Фортуната відчутно штовхалося у вухо. Часом воно переходило в уривчастий, знайомий кашель, але мисливець давив цю заразу зусиллям волі. Зі штучним гонором поглядав на малефіка: «Нічого! Прорвемося!» Одного разу Мускулюсу навіть здалося, що напарник – а куди подінешся? – Таки напарник… На коротку мить розтягся вздовж дороги пам’ятною колодою карт, але майже відразу зібрався в колишнього світського лева.

Цікаво, він справді не контролює цього процесу? Чи тут таємний намір? Навряд чи… Раз-два…

– Б-бі… біжимо-біжимо?

– Ще б-бі…

На підходах до Фарбівної Слободи дощ відстав. Віддаля стало чути крики, іржання коней, стукіт і тріскотняву. Знов пожежа? Заграви не видно. Орда найманців, позбувшися грошей на простої, бере Ятрицю штурмом? Командир пообіцяв шибеникам три дні на розгарбування? Ох, братику чаклуне, погано на тебе впливає біг. Добіжиш баран бараном. Послизнувся на мокрій брущатці, ледь не впав, але вчасно втримав рівновагу. З-під ніг сахнулася ряба курка: розумниця, вона рятувалася втечею з розбурханої слободи. За куркою дріботів цілий