Читати книгу - "Фіаско"

за допомогою конверторів, з якими фізики досі не стикалися. П’єзоелектрики, спресовані у багатокаскадних лещатах суто механічних підсилювачів тиску, розтягаючись, давали струм порціями, дозованими дросельною системою з фазовою модуляцією, але могли також дати раптовий і повний розряд, якби сенсори броні замикали дросельний клапан. Тоді ввесь струм, оббігаючи двокотушкові бобіни, розірвав би її у магнітному вибуху. Між акумуляторами та обшивкою були мішки чи кишені, наповнені шлаком. Туди тяглися напівсклисті жили із затуманеною дзеркальною серединою, можливо, роз’їдені світловоди.

Накамура припускав, що цей мертвий корабель колись зазнав перегріву, який розтопив у ньому частину підвузлів і знищив сенсори. Ротмонт, одначе, вважав, що руйнування відбулося в холодному стані — каталітичне. Так, ніби якісь мікропаразити зжували в супутнику мережу його сполучень у передній частині., і то дуже давно. Внутрішню поверхню броні в кілька шарів укривали комірки, трохи подібні до бджолиних стільників, але значно дрібніші. Лише хроматографічне пощастило розрізнити в їхньому попелі силікокислоти, кремнієвий відповідник амінових кислот із подвійною водневою сполукою.

І саме тут думки вчених остаточно розійшлись. Поласар вважав ці рештки внутрішньою ізоляцією броні, в той час коли Кірстінг — проміжною системою між живою та мертвою тканинами, плодом технобіології невідомого походження і функцій.

Довго точилися суперечки. Екіпаж «Гермеса» користувався даними, які свідчили про рівень розвитку технології столітньої давності. В загальних рисах, теоретичні основи інженерної науки квінтян давали підстави прирівнювати її до земних знань кінця XX століття. Водночас інтуїція, більше ніж речові докази, підказувала астронавтам, що головний напрям розвитку чужої фізики вже й сто років тому відхиливсь од земного. Не може бути ні синтетичної вірусології, ні технобіотики без попереднього опанування квантової механіки, а та, в свою чергу, ледь розвинувшись, веде до розщеплення й синтезу атомних ядер.

У цю епоху найкращим джерелом енергії для супутників і зондів, які здійснюють космічні польоти, є атомні мікрореактори. А в цьому давньому супутнику не виявлено жодних слідів радіоактивності. Хіба що квінтяни, перескочивши через вибухову та ланцюгову ядерну енергетику, відразу досягли наступного етапу — конверсії тяжіння у кванти сильних взаємовпливів. З цим не узгоджувалася п’єзоелектрична батарея старого супутника.

Гірше було з іншим, молодшим супутником. У ньому виявили батареї мінусової енергії, яка виникає при близькосвітловому рухові у полях тяжіння великих планет. Пульсуюча рушійна система супутника порушилася через те, що в неї, можливо, влучив гігаджоулевий постріл сфокусованого світла. Радіоактивності в ньому також не виявили. Внутрішні підпори були з мономолекулярного вуглеволокна-неабиякого досягнення інженерної статики. В уцілілому відділенні, за енергетичною камерою, знайшли розтріскані трубки з надпровідними сполуками, на жаль, обірваними там, де, на думку Поласара, було щось найцікавіше.

Що там могло бути? Фізики висловлювали припущення, яких би не наважилися робити за більш сприятливих обставин. Може, це нині мертве судно містило в собі генератор нестійких надважких ядер? Аномалонів? Навіщо? Коли б то була безлюдна дослідна лабораторія, це мало б сенс. Але чи було судно лабораторією? І чому розплавлений метал нагадував архаїчний іскровий розрядник? А надпровідний ніобієвий сплав виявляв у нерозтрісканих каналах порожнини, випалені ендотермічним каталізом. Так ніби якісь «еровіруси» були занесені туди струмом чи, скоріше, надпровідниками.

Найдивнішими видавалися малі осередки руйнування, виявлені в обох супутниках. Знищення сталося несподівано й миттєво, але до нього не були причетні жодні зовнішні сили. Найчастіше проводи були наче пожовані й перегризені. Ротмонт, до якого звернулися по допомогу, як до хіміка, визнав, що це наслідки діяльності багатомолекулярних молекул. Йому пощастило чимало їх ізолювати. Вони мали форму асинхронних кришталиків і не втратили селективної агресивності. Одні атакували виключно надпровідники. Ротмонт показав колегам під електронним мікроскопом, як ці неживі паразити вгризаються в нитки надпровідної сполуки ніобію, що були їхнім живильним середовищем. Ротмонт не припускав, щоб ці «віроїди», як він їх назвав, виникли всередині супутника самостійно; Вважав, що апаратура була заражена «віроїдами» ще на етапі монтажу. Чому? Для експерименту? Але в такому разі не варто було запускати супутники в космічний простір.

Отож напрошувалася думка про саботаж під час будівництва цих приладів. Припущення було, щоправда, надто ризиковане. В такому разі належало шукати конфлікт. Результат зіткнення протилежних» інтересів? Але, на думку декого з астронавтів, ця концепція відгонила антропо. центричним шовінізмом.

Чи не могла це й справді бути хвороба апаратури на молекулярному рівні? Щось на зразок раку? Хімік Ротмонт виключав таку можливість для першого, старого супутника-черепахи, який здавався був декому нічним метеликом. Щодо другого Ротмонт не міг цього твердити з такою ж певністю.

Хоча астронавти й не розуміли призначення обох космічних апаратів, технічний прогрес, який відбувся в період між будівництвом першого й другого супутника, впадав у вічі. Попри це «еровіруси» знайшли собі поживу в обох апаратах.

Дійшовши цього висновку, Ротмонт стояв і далі на сноєму. Мікроелектронне обстеження проб, узятих із супутників, відбулося швлдко, бо тим зайнявся аналізатор під контролем ГОДа. Якби не таке прискорення, для цієї некрогістології не вистачило б і року. Результати свідчили: певні елементи впійманих приладів набули своєрідного імунітету на каталітичне травлення, наче живі організми.

В уяві астронавтів уже повставала картина вірусної війни, що велася без солдатів, гармат, бомб; війни, в якій особливо точною таємною зброєю є напівкристалічні псевдоферменти. Та, як це трапляється нри наполегливих дослідженнях, замість того, щоб спрощуватись, проблема дедалі дужче ускладнювалася.

Фізики, Ротмонт і Кірстінг, майже не виходили з головної корабельної лабораторії. На мертвих живильних сполуках розмножилося кільканадцять типів сполук «захисту» й «атаки». Водночас межа між тим, що було інтегральною частиною чужої техніки, й тим, що в неї вдерлося для руйнування, стерлась. Кірстінг зауважив: це взагалі не межа в абсолютно об’єктивному розумінні. Припустімо, на Землі обладнано надзвичайно мудрий суперкомп’ютер, який нічого не знає про життєві явища, бо його електронні пращури вже забули, що їх збудували якісь біологічні істоти. Він обстежує людину, яка має нежить та бактерії в кишках. Чи наявність вірусів у носі цієї людини є її невід’ємною природною властивістю, чи ні? Скажімо, людина впала й набила собі на лобі ґулю. Ґуля — це підшкірний крововилив. Пошкоджено судини. Але ця ґуля може також бути визнана за різновид амортизаторів, утвореного для кращого захисту черепної коробки перед наступним ударом. Хіба таке пояснення неможливе? Для кас це звучить смішно, але йдеться не про жарти, а про позалюдську пізнавальну точку зору.

Вислухавши посварених експертів, Стіргард тільки похитав головою й дав їм ще п’ять днів для досліджень. Це був справжній удар. Земна технологія вже піввіку йшла іншими стежками. Так звану «некроеволюцію» було визнано нераціональною. Навіть не припускалося, що колись виникне будь-яке «машинне