Читати книгу - "Великий Мольн"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Проте коли Міллі розпитувала мене про молоду дружину Огюстена, я повідомив їй щасливу новину. Я побоювався її розпитувань, її звички з невинно-лукавим виглядом викликати у вас розгубленість, мовчки показуючи пальцем на ваші найпотаємніші думки. Я сказав коротко, що Івонна де Гале стане в жовтні матір'ю.
Я добре запам'ятав день, коли вона поділилася зі мною цією великою новиною. Вислухавши її, я трохи знітився. Помовчавши з хвилину й забувши, якого болю можуть завдати їй мої слова, я необачно спитав:
— Ви, мабуть, щасливі?
Івонна відповіла з привітною усмішкою, і в її словах не було й тіні прикрості, жалю чи злопам'ятства:
— Так, я дуже щаслива.
Останній тиждень вакацій, — ці чудові, сповнені романтики дні, коли йдуть дощі й у будинках запалюють каміни, — я звичайно проводив у В'є-Нансеї, вештаючись з мисливською рушницею по мокрих і почорнілих ялинових лісах, але цього разу я вирішив повернутися просто до Сен-Бенуа-де-Шан, проминувши В'є-Нансей. Фірмен, тітка Жюлі та всі мої двоюрідні сестри могли засипати мене запитаннями, відповідати на які мені не дуже хотілося. Я відмовився від тижня п'янкого мисливського життя й повернувся до своєї школи за чотири дні до початку навчання.
Я в'їхав на шкільне подвір'я, вже всипане жовтим листям, коли надворі вечоріло. Відпустивши кучера, я зайшов до лункої, пропахлої затхлістю їдальні й став повільно розгортати пакунок із їжею, яку приготувала мені мати… Перекусивши нашвидкуруч, я надяг пелерину, вийшов з дому й з гарячковим збудженням вирушив на прогулянку, що привела мене до Саблоньєра.
Мені не хотілося входити туди непроханим гостем першого ж вечора мого приїзду. Але, відчувши в собі більше відваги, ніж у лютому, я обійшов довкола всю садибу, де горіло світло тільки в одному вікні — вікні Івонниної кімнати, потім переліз через садову огорожу за будинком і сів на лаву під живоплотом; я сидів у сутіні, що дедалі згущалася, і мене дедалі поймала невимовна радість тільки тому, що перебував поруч з людьми, чиє життя захоплювало й непокоїло мене більше, ніж будь-що у світі.
Надходила ніч. Замрячила мжичка. Похнюпивши голову, я дивився, як намокали й починали блищати мої черевики, але думав зовсім про інше. Темрява наступала повільно, і холоднеча, що непомітно підкрадалась до мене, не порушила моїх роздумів. Зі смутком і ніжністю я уявляв собі вулиці Сент-Агата, мокрі й розгрузлі в цей вересневий вечір, огорнуту туманом площу, робітника з м'ясарні, що, насвистуючи, йде по воду до помпи, освітлену кав'ярню й бричку з розкритими над нею парасольками, що за тиждень до закінчення вакацій весело під'їздить до будинку дядька Флорантена… І я казав собі: «Навіщо мені вся ця радість, коли мій друг Мольн та його молода дружина не почувають себе щасливими?..»
Саме цієї миті я, підвівши голову, побачив її за два кроки від себе. Я не помітив, як Івонна підійшла; її черевички ледь чутно шерхотіли по піску, я сприйняв цей шерхіт за крапотіння дощу. Вона накинула собі на голову й плечі велику чорну вовняну шаль, а дощ мовби припудрив волосся над її чолом. Безперечно, Івонна побачила мене зі своєї кімнати у вікно, повернуте в садок. Так колись у дитинстві моя мати турбувалась і приходила по мене, промовляючи: «Пора йти додому», — але коли їй припадала до вподоби прогулянка під дощем, вона лише лагідно казала: «Ти ж застудишся», — і залишалася зі мною, а потім ми довго розмовляли з нею в темряві…
Івонна де Гале подала мені гарячу руку, але потім, мабуть, передумавши повертатися додому, вибрала на старій замшілій лаві сухе місце й сіла. Я стояв поряд, спершись коліном на лаву, і, трохи нахилившись уперед, слухав її.
Спершу вона по-дружньому насварилася на мене за те, що я скоротив свої вакації.
— Я вирішив повернутися раніше, — відповів я, — щоб розвіяти вашу самотність.
— І справді, — прошепотіла вона, зітхнувши, — я й далі сама. Огюстен не повернувся…
Сприйнявши це зітхання за прихований скорботний докір, я повільно проказав:
— Скільки безглуздя в цій благородній голові! Мабуть, потяг до пригод переважив усе інше…
Але молода жінка урвала мене. І тут, цього осіннього вечора, вона вперше й востаннє завела мову про Мольна.
— Не говоріть так, мій друже Франсуа Серель, — лагідно сказала вона. — Ми самі, а може, я сама в усьому винна. Подумайте, що ми накоїли… Ми сказали йому: «Ось воно, щастя, ось те, чого ти шукав усю свою юність, ось дівчина, яку ти омріяв». Ми силоміць підштовхували його. Як міг він після цього не піддатися сумніву, потім страху, відтак жахові, як міг встояти проти спокуси втекти?
— Івонно, — мовив я тихо, — але ж саме ви були для нього цим щастям, цією єдиною в світі дівчиною… Ви це самі знаєте…
— О, ні, — зітхнула вона, — Хіба що на мить спало мені таке на думку! Але саме ця думка спричинила все… Пам'ятаєте, я вам сказала: «Либонь, мені несила йому допомогти». А потайки я думала: «Він же так шукав мене, і я кохаю його. Отже, він буде щасливий зі мною». Та коли я побачила його, стурбованого, збудженого, з отими його незбагненними докорами сумління, зрозуміла, що я така сама небога, як і всі інші… «Я по гідний, вас», — сказав він уранці після весільної ночі. Я намагалася розрадити його, заспокоїти. Але його тривога не погамовувалася. Тоді я сказала: «Якщо вам треба поїхати, якщо ви зустріли мене тоді, коли ніщо вам не може принести щастя, якщо вам треба покинути мене на якийсь час, аби згодом повернутися заспокоєним, то я сама прошу вас: їдьте…»
Івонна підвела до мене очі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Великий Мольн», після закриття браузера.