Читати книгу - "Великий Мольн"

Якось Івонна зворушливо, навіть, я сказав би, загадково довела мені, що вона й далі зберігає віру в дитячі вигадки Франца й прагне будь-що зберегти бодай крихти його марень, якими він жив до свого двадцятиріччя.

Було по-осінньому похмуре квітневе надвечір'я. Досі майже цілий місяць стояла тепла погода, і молода жінка робила разом із батьком далекі прогулянки, що так припадали їй до вподоби. Але того дня батько почувався стомленим, а що я був вільний, то Івонна, незважаючи на негоду, попросила мене піти з нею прогулятися. Коли ми пройшли з півмилі берегом ставка, почалася гроза з градом. Ми сховалися під навісом, що захистив нас від зливи, але не від поривів крижаного вітру, й задумливо дивилися на почорнілі поля. Івонна була в простій сукні, стурбована й бліда.

— Вертаймося назад, — сказала вона. — Ми так давно вийшли з дому. Мало що могло за цей час статися.

Та коли дощ ущух і ми нарешті вибралися зі свого сховку, молода жінка не повернула назад до Саблоньєра, а пішла, на превеликий мій подив, уперед, запросивши мене йти з нею. Ми йшли досить довго й нарешті опинилися біля незнайомого мені будинку, що самотньо стояв обіч вибоїстої дороги, яка, певне, вела до Преверанжа. Це був будиночок міського вигляду, покритий шифером; він нічим не відрізнявся від тутешніх споруд, хіба що тим, що стояв оддалік від інших будинків.

Івонна поводилася так, ніби цей будинок належав нам 1 ми після тривалої подорожі знову повертаємося до нього. Схилившись, вона відчинила ґратчасту хвіртку й поквапилась подивитися, чи все тут гаразд. Просторе, заросле бур'яном подвір'я, де, певне, в довгі зимові вечори гралися діти, зорала недавня злива. В калюжі лежав обруч. На грядках, де діти посіяли квіти й горох, дощ розмив землю, з-під якої тепер визирала біла рінь. 1, нарешті, біля порога відволожених дверей ми наштовхнулися на виводок намоклих під дощем курчат. Майже всі вони лежали мертві під холодними крильми й настовбурченим пір'ячком квочки.

Побачивши це сумне видовисько, Івонна глухо скрикнула. Вона присіла і, незважаючи на калюжі й багнюку, почала вибирати живих курчат і складати їх у підняту полу свого плаща. Потім відімкнула двері своїм ключем, і ми зайшли. До вузького коридора, де гуляли протяги, виходило четверо дверей. Івонна відчинила перші двері праворуч і запросила мене до темної кімнати, кили мої очі призвичаїлися до сутіні, я побачив велике дзеркало й ліжечко, по-сільському накрите червоною шовковою периною. Щось пошукавши в інших кімнатах, Івонна повернулась до мене, принісши немічних курчат у встеленому пір'ям кошику, й обережно поклала його під перину. Крізь хмари на мить пробився бляклий сонячний промінь, перший і останній за весь цей день, наші обличчя від цього здавалися ще бліднішими, а надвечір'я ще тьмянішим. Так стояли ми, закоцюблі й схвильовані, в цьому дивному будинку.

Час від часу вона зазирала в неспокійне гніздо й діставала звідти ще одне мертве курча, не даючи померти решті. І щоразу нам здавалося, ніби до нас долинав чи то стогін вітру в розбитій шибці на горищі, чи то плач незнайомих дітей з хтозна-якого горя.

— Коли Франц був іще малий, цей будинок належав йому, — сказала Івонна. — Йому забаглося мати власний будинок, для себе самого, далеко від усіх, — будинок, куди він міг би прийти будь-коли — гратися, розважатись, навіть жити. Батькові ця забаганка видалася такою незвичною й чудною, що він не відмовив Францові. І Франц приходив сюди то в неділю, то в четвер чи в будь-який інший день і жив у своєму будиночку, як дорослий. У нього збиралися діти з сусідніх ферм, гралися з ним, допомагали вести господарство, працювали в садку. Як вони чудово гралися! Надходив вечір, і Франц анітрохи не боявся й сам-самісінький у своєму будинку лягав спати. А ми захоплювалися ним і зовсім не турбувалися про нього… Тепер будинок уже кілька років стоїть пусткою, — Івонна зітхнула. — Пан де Гале постарів і, розбитий горем, так нічого й не зробив, щоб розшукати мого брата. Та й що він міг вробити? А я часто тут буваю. Діти в сусідніх ферм, як і раніше, приходять сюди погратися на подвір'ї. І мені подобається уявляти собі, що це — колишні Францові друзі, що й сам він іще хлопчик, що незабаром він повернеться з нареченою, яку сам собі вибрав… Діти добре мене знають. Я з ними граюся. Це вони принесли сюди курчат…

Потрібна була злива, потрібен був увесь цей переполох з курчатами, щоб Івонна нарешті звірила мені своє горе, про яке досі не прохоплювалася й словом, свою тугу за братом, таким навіженим, таким чарівним і таким улюбленим. Я слухав її розповідь мовчки, насилу стримуючи сльози…

Зачинивши двері о ґратчасту хвіртку, поклавши курчат у дощату будку позад будинку, вона сперлася на мою руку, і я провів її додому…

Збігли тижні, місяці. Де ти, минуле? Де ти, втрачене щастя? Мені випало брати під руку ту, що була феєю, принцесою, таємничою любов'ю всього нашого отроцтва, і підшукувати для неї слова втіхи, тим часом як мій друг блукав невідомо де. Що я можу розповісти про ті часи й вечірні бесіди після того, як у школі на пагорбі Сен-Бенуа-де-Шан закінчувалися уроки, а також прогулянки, під час яких нам хотілося розмовляти тільки про єдине — про те, що ми вирішили замовчувати? В моїй пам'яті збереглися лише риси гарненького змарнілого личка й утуплені в мене очі, на які повільно опускаються повіки, — так наче вони бачать лише свій внутрішній світ.

Я був її вірним товаришем — товаришем по чеканню, про яке ми ніколи не говорили, — впродовж цілої весни й цілого літа; ніколи більше в моєму житті не буде такої дружби. Ми не раз приходили надвечір до Францового дому. Івонна відчиняла двері, провітрюючи кімнати, щоб нічого в будинку не відволожилося на той час, коли сюди прийде молоде подружжя. Вона вовтузилася біля здичавілих курей, що знайшли собі прихисток на задньому подвір'ї. А в четвер і в неділю ми гралися з селянськими дітьми, від чиїх криків і сміху покинутий будинок здавався ще пустельнішим і безлюднішим.

Розділ одинадцятий

РОЗМОВА ПІД ДОЩЕМ

Настав серпень, і вакації розлучили мене із Саблоньєром та Івонною. Два місяці своєї відпустки я провів у Сент-Агаті. Знову я побачив велике