Читати книгу - "Таємні стежки"

— А ви гадаєте, що там буде краще? — збираючись іти, спитав Кібіц.

Юргенс пильно подивився на Кібіца. Йому почав набридати його занепадницький, песимістичний тон. Нічого не відповівши, він пішов у ванну.

Без двох хвилин вісім служник відчинив Ожогіну двері і провів його без усяких затримок до кабінету Юргенса.

Микиту Родіоновича вразило безладдя, що панувало в будинку: все свідчило про спішну підготовку до від'їзду. На столі лежали зв'язані великими пачками справи та різні папери. Посередині кабінету возився працівник комендатури, вкладаючи пакунки у два довгі ящики з-під гвинтівок. Карти зі стін були зняті, килим, що застилав усю підлогу, прибраний, оббивка з шкіряного дивана зідрана, завіски і драпіровки зникли.

Юргенс сидів на стільці біля розтопленої грубки і кидав у яскраве полум'я аркуші паперу, купи якого лежали поруч. Прихід Ожогіна його не збентежив. Продовжуючи своє заняття, він сказав:

— Добре, що прийшли вчасно. О двадцятій ноль-ноль разом з Грязновим будьте з речами на вокзалі. Сподіваюсь, ви розумієте мене? Час від'їжджати. Ешелон відійде о двадцятій годині тридцять хвилин. Я буду, біля комендатури. Можна було б взяти вас у свою машину, але це незручно. Ідіть збирайтеся. Поїдете в Німеччину.

XXX

Ні Андрій, ні Микита Родіонович не думали, що справа обернеться саме так. Вони були певні, що Юргенс готує їх до роботи в радянському тилу і залишить при відході німецьких військ у місті. Цей варіант був би. природним.

І Не маючи уяви про справжні наміри Юргенса, друзі не знали, що й думати. Відправка до Німеччини здавалася безглуздям.

Ожогін сидів на дивані, спершись ліктями на коліна, Андрій, схвильований, ходив по залі. Наближався час сніданку. Хазяйка брязкотіла в їдальні посудою.

— Я хочу знати, кому ми будемо потрібні, — питав Андрій, — коли фашисти полетять до біса або полізуть у зашморг? Адже Юргенс готує нас для фашистської розвідки.

Микита Родіонович і сам думав про це. Дійсно, на що розраховує Юргенс? Чому він тягне їх з собою в Німеччину? Чому не використає зручний момент і обстановку, щоб залишити їх тут? Дивно й незрозуміло.

— Питання складне, — сказав Ожогін. — Якщо Юргенс так робить, значить існує якийсь план, нам з тобою невідомий.

— Навіщо ж нам їхати? — продовжував допитуватись Андрій.

Микита Родіонович замислився. Відповісти певно він не міг. Їхати до Німеччини означає відірватися від своїх, втратити зв'язок. Навіщо там будуть потрібні Ожогін і Грязнов, коли гітлерівська Німеччина неминуче буде розгромлена?.. Якщо відмовитись від поїздки, тоді треба вживати термінових заходів — сховатися від Юргенса в місті. Якщо ж вирішити позитивно, то необхідно готуватися до від'їзду.

Микита Родіонович почав одягатись.

— Куди? — здивовано спитав Андрій.

— До Ізволіна. Треба порадитись… Спробую побачити «Грізного».

Микита Родіонович вийшов, але через хвилину повернувся і попросив Андрія йти за ним на відстані: хоч у фашистів паніка, але обережність не завадить, особливо при візиті до «Грізного»..

Біля будинку Ізволіна стояла німецька, на високих колесах, підвода, навантажена сяк-так зв'язаними вузлами, ящиками, чемоданами. Тряскін і його дружина тягнули на неї старе домашнє манаття.

Самому Тряскіну це заняття, видно, було не до душі.

— Ну, все, чи що? — раз у раз питав він дружину.

— Твоє діло — класти, а не розмовляти! — Мотрона Силантіївна спересердя сунула чоловікові в руки велику банку з-під варення. — Поклади, та так, щоб не розбилася.

Важко зітхнувши, Тряскін почав виконувати і це розпорядження дружини.

Тряскін зрадів зустрічі з Ожогіним і, скориставшись з того, що Мотрона Силантіївна пішла в дім, почав відводити душу:

— Ховатися треба, поки не пізно… Управські вже всі розповзлися, наче воші з покійника. — Він злодійкувато озирнувся. — А ви куди ж?

— На село думаємо податись, тут небезпечно. Кожний дивиться скоса — так і чекаєш, що от-от з-за рогу уколошкають.

— Думаєте, на селі безпечніше?

— Все ж трохи тихше…

У дверях показалася Мотрона Силантіївна з периною. Не поздоровкавшись з Ожогіним, вона гримнула на чоловіка:

— Досить баляси точити! Укладай!

Тряскін знову заметушився біля підводи. Микита Родіонович пройшов у квартиру Ізволіна,

Денис Макарович схвильовано вислухав Ожогіна.

— От новина! Як же так? А я все інакше уявляв собі, — скрушно хитаючи головою, сказав старий: — прийдуть наші, зберемося всі разом, наче одна сім'я… І ось на тобі… Німеччина — не рідна сторона, там ви можете пропасти легше від голки, там ні допомогти, ні порадити нікому.

— Пропасти не пропадемо, як-небудь протримаємось, — сумно відповів Ожогін і попросив зв'язати його з «Грізним».

— Так, це вірно. — Ізволін посміхнувся, встав і потягнувся до вішалки за кепкою. — Ти от що: посидь тут, а я піду. Чекай… Або ні, іди додому, а я повідомлю сам. Може, попрощатись доведеться… Адже розлучимось не на один день.

Ожогін і Денис Макарович вийшли разом. Підвода Тряскіних уже від'їхала. Біля воріт валялися сковорода і розбита банка з-під варення.

Ізволін завернув за ріг і швидко пішов вузеньким провулком.

— Ну, що? — Андрій кинувся до Микити Родіоновича, наздогнавши його біля дверей будинку.

Ожогін зітхнув:

— Поки що нічого.

— Як нічого?

— Денис Макарович спробує побачити «Грізного».

Микита Родіонович розумів стан друга. Зараз, коли підходили до міста рідні радянські війська, коли наближався час радісної зустрічі, сама думка про поїздку до Німеччини викликала протест.

Андрій сів на стілець і почав розпаковувати майже укладений чемодан.

— Ти що? — здивувався Микита Родіонович.

— Не їдемо, — рішуче відповів Андрій. — «Грізний», безперечно, запропонує залишитись. Який глузд у цій поїздці?

Андрій виймав з чемодана речі і розкладав їх на столі.

— Даремно ти це робиш, — сказав Микита Родіонович. — Може зайти хто-небудь від Юргенса або він сам. Побачивши, що ми не збираємось, кожний зробить небезпечний для нас висновок.

Андрій погодився:

— Так, мабуть, вірно… Про людське око треба укласти речі.

Микита Родіонович пояснив, що при будь-якому становищі вони повинні бути готові до від'їзду, тільки куди — поки що невідомо.

Друзі знову взялися за укладання речей. О четвертій годині все було запаковано і зав'язано.

Обідали мовчки, весь час прислухаючись до кроків на вулиці.

Годинник пробив п'яту, потім шосту… Денис Макарович не з'являвся. Андрій не відходив од вікна.

— Що таке? — вже багато разів перепитував він. — Чому не йде Ізволін?

Микита Родіонович курив цигарку за цигаркою.

Нарешті Ізволін з'явився. Він зайшов похмурий, розгублений. Друзі з тривогою дивилися, як він, знявши кепку, поволі прилаштовує її на спинку стільця і витирає піт з обличчя.

— Ну, дорогі хлоп'ята, попрощаємось! — сказав Денис Макарович тремтячим голосом і зробив крок до застиглого від здивування Андрія. — Їхати треба.

— Хто сказав? — сухо спитав