Читати книгу - "Таємні стежки"

Стало чути приглушену розмову по-німецькому. Хтось висловлював побоювання, що місто може впасти найближчими днями. Ніхто не заперечив. Той самий голос називав прізвища німецьких генералів — одних хвалив, інших лаяв. Часто згадував Гудеріана, який, на його думку, тільки й зміг би стримати натиск росіян. Потім голоси замовкли. Всі стежили за бомбардуванням. Нальоту зазнав тільки аеродром, куди позавчора прибуло з'єднання винищувальної авіації.

Місто було поза небезпекою, і залишати його не було ніяких підстав.

— Росіян хтось орієнтує по радіо, — почувся голос. — З повітря винищувачів не видно, там підземні ангари.

— Це цілком можливо, — погодився інший. — Місто відходити…

Вибухи припинилися, а через кілька хвилин почав затихати і рокіт літаків. Наступила тиша. Лише високе полум'я, що піднімалося з аеродрому — очевидно, горів бензосклад, — свідчило про бомбардування.

Переконавшись, що небезпека минула, гітлерівці почали сідати в машини.

Несподівано з боку вокзалу пролунали, з невеликими проміжками, три оглушливі вибухи.

— А це що таке? — спитав один із німців.

— Напевно, бомби уповільненої дії, — догадувався інший.

Однак, коли піднялося полум'я, стало ясно, що вибухи сталися не на вокзалі, а ближче до центральних вулиць.

Потім пролунав ще один вибух; він був удвоє сильніший від попередніх.

— Здається, бомби уповільненої дії тут ні при чому, — знову сказав хтось. — Чи не десант?

Ніхто не відповів. Як і раніше, було чути безладні одиночні постріли і короткі черги автоматів.

Додому Ожогін і Грязнов потрапили на світанку. Неодноразові спроби пробитися у місто вночі виявилися марними: вулиці були оточені гестапівцями і есесівцями. Ніякі перепустки не мали сили. Кібіц, який поскандалив з унтер-офіцером і назвав себе співробітником Юргенса, дістав у відповідь образу:

— Сиди, щур, поки цілий!

Розлючений Кібіц наказав Ожогіну рушати.

Унтер-офіцер відскочив убік, але в ту ж мить услід пролунали дві черги з автомата, і машина зі скрипом осіла. Кулі зрешетили задні покришки і камери.

— Для тебе їло, закону немає? — Унтер-офіцер, який підбіг, вибухнув лайкою. — Гей, сюди! — озирнувшись, покликав він когось.

Підбігла група озброєних солдатів.

— Відведи машину з дороги он туди… — показав рукою унтер-офіцер.

Ожогін намагався пояснити, що на спущених балонах їхати не можна.

— Вилазьте! Швидко вилазьте! — наказав унтер-офіцер.

Ледве Кібіц і друзі вийшли з машини, як пролунав категоричний наказ:

— Туди її… до бісової матері…

Солдати, як здалося Микиті Родіоновичу, з неприхованим задоволенням схопилися за маленьку малолітражку, перевернули її кілька разів і звалили в кювет.

— Що робиться! — тільки й зміг прошепотіти пригнічений Кібіц.

— Ходімо пішки, — запропонував йому Ожогін.

— Не пустять.

— Тут не пустять, — пройдемо в іншому місці, — втрутився в розмову Грязнов, який до цього мовчав.

Кібіц погодився. Вони пройшли назад і звернули в перший, що трапився, провулок.

Попереду почулися гуркіт і брязкіт: у місто йшли танки. Біля двох десятків машин з витягнутими гарматними стволами промчалися на великій швидкості, піднявши густу хмару пилюки.

У провулку теж стояв автоматник. Він пропустив Ожогіна, Грязнова і Кібіца мимо себе, але попередив, що далі теж стоїть патруль.

— Тоді й іти нема чого, — розчаровано сказав Кібіц.

— Нічого, ідіть. — І автоматник шепнув на вухо пароль.

На запитання Грязнова, що трапилося в місті і чим викликана тривога, німець розповів, що під час бомбардування аеродрому партизани підірвали водокачку на станції, казарму, де розміщався батальйон есесівців, вчинили наліт на комендатуру і підпалили її.

— Звідки тобі це відомо? — спитав Кібіц, як завжди, різко.

Солдат гмикнув:

— «Звідки»! Я спав у казармі, і якби випадково не вийшов, то й мені був би капут. Усе завалилося!

— А багато їх, партизанів? — спитав Ожогін.

— Диявол їх знає… Не бачив жодного… Обер-лейтенант сказав, що партизани проникли в місто, і наказано всіх затримувати. До ранку повинні виловити.

Трійка знову пішла вузеньким провулком. На сході вже світало, і можна було розглядіти фасади будинків.

Невже партизани Кривов'яза зробили наліт на місто? У практиці бригади Кривов'яза траплялися випадки, коли партизанів спеціально повідомляли про час бомбардування того чи іншого об'єкта. Вони підтягували до цього об'єкта сили і, коли серед ворогів зчинялася паніка, робили наліт. Те саме, можливо трапилося і сьогодні.

Якщо партизани ще перебувають у місті, чи вдасться їм без великих втрат прорватися крізь гітлерівців, що оточили місто кількома кільцями?

Обмінятися думками вголос друзі не могли: з ними був Кібіц. Він ішов посередині, викидаючи вперед свої тонкі, з великими ступнями ноги і низько схиливши голову.

На Адміністративній вулиці Кібіцу зустрівся знайомий офіцер-есесівець. Незважаючи на очевидне небажання офіцера вступати в розмову, Кібіц після привітання вхопив його за рукав і спитав:

— Невже в місті партизани?

Щоб відчепитися від настирливого знайомого, офіцер відповів:

— У місті паніка, а не партизани. А паніка — це ще Гірше. Поки що жодного партизана ніхто не бачив, а базікають…

— Але вибухи, але підпал комендатури… — почав Кібіц.

— У місті і без партизанів багато головорізів… Пробачте, я поспішаю. — Офіцер козирнув і швидко зник.

Коли Ожогін і Грязнов підійшли до свого будинку і сказали про це Кібіцу, він незвичайно ввічливо попросив провести його до квартири — сам він не наважувався продовжувати шлях.

Розв'язка, що наближалася, не хвилювала Юргенса. Перед очима все частіше й частіше вимальовувалось дробове число «209/902».

Викликавши на ранок Ожогіна, Юргенс розпорядився приготувати постіль і почав роздягатися. Лягаючи, він кинув служнику:

— До восьмої не будити. — І, щось згадавши, додав: — Хіба тільки, як будуть шифровки.

Поспати Юргенсу вдалося не більше двох годин. Його збудив служник, який доповів, що з'явився Кібіц з телеграмою. Юргенс трохи розплющив очі і сказав провести його в кімнату.

Кібіц подав шифровку. Текст був настільки несподіваним, що Юргенс швидко підвівся і сів, звісивши міцні волохаті ноги, і почав перечитувати.

«Негайно евакуюйтесь місто вказане мною карті крапка Вагон виділений кома причеплять до будь-якого ешелону крапка Строк одна доба крапка Марквардт».

Сон миттю зник, але шифровка ще не давала підстави порушувати раз і назавжди заведений розпорядок дня.

Проробивши на очах у Кібіца кілька гімнастичних вправ, Юргенс розпорядився принести воду для обтирання.

— Зі мною вночі трапилася неприємна пригода, — почав Кібіц, бачачи бадьорий настрій начальника.

— Тобто? — спитав Юргенс, роздягаючись догола.

Кібіц розповів.

— Наплювати на машину, вона вже не потрібна.

— Я не про це кажу…

— А про що?

— З німцями коїться щось незрозуміле… Втрачені віра, дух… усіх охопила паніка… Навколо неподобства, які півроку, три місяці тому навіть уявити не можна було…

— Не перебільшуйте, — сказав Юргенс, хоч сам упевнився в справедливості слів Кібіца. — Взагалі все це дурниці. Завтра нас тут не буде… — Він закрутив навколо шиї махровий рушник, піднявся на носки,